— Телбнек на труба не идет, он — только на хлЗба. І справді, тільки-но Франц, не так уже й гучно, крикнув до лісу: "Телбнек, хліба!", як телятоподібний собака де й узявся з-за дерев...
Вертатись би сьогодні Францові з таким дурним собакою додому без зайця, якби не сталося замішання зо мною. На самому кінці узлісся мені трапився під малою соснинкою молодий заєць. Він міцно спав, і я збудив його своїми кроками так близько, що не влучити в нього було неможливо. Пострілом я перебив йому хребта, і заєць, тягнучи видовжені задні лапи, силкувався дотягтися на передніх до лісової гущавини. Я скочив до нього й наступив на задню лапу, щоб спинити, але розпучливий дитячий вереск, як приском, обпік мені серце. Я вперше почув, як кричить заєць, і, здригаючись від жалю, од-смикнув назад ногу. В рушниці ще лишався один неви-стріляний патрон, але я не міг добивати другим пострілом нещасну тварину, що так по-дитячому заволала до мене. Франц, який крутився збоку, покінчив дуплетом і з його криком, і з його мукою... За мисливським правилом заєць дістався йому, що стріляв останнім.
Але з Болшовом, на який покладалося стільки надій, вийшов скандал. Місцина всіма сторонами була підхожа для доброго полювання: далека від людського житла, дика, з густими чагарями й старим мішаним лісом, а неподалеку було велике болото з непролазною драговиною. Сюди, край болота, й подався тихо Пальоха, щоб обходом зайти в ліс і наганяти на нас гучком звіра.
Минуло хвилин двадцять, коли ми, ставши номерами на маленькій галявинці й пильно вдивляючись у бар-наво-зелену стіну кущів і дерев, почули здалека Пальо-шине: "А ту-ту-ту-ту-у-у! Гоп-го-оп!"
Голос Семена Івановича лунав по лісу чимраз гучніше й азартніше, чувся стукіт ломаками по стовбурах і тріщання сухого гілля, наче на нас сунула десь рухлива молотарка, яку для чогось іще підганяли несамовитими вигуками.
Наше напружене чекання доходило краю. Ось-ось мали вискочити на галявинку перші хутряні втікачі від навіженого гамору, що вчинив у лісі Пальоха, та раптом збоку відкілясь з'явився незнайомий чоловік з бронзовими дубовими листками на петлицях і зажадав, щоб ми показали наші мисливські квитки. Це був лісник (чи не той, про якого Семен Іванович казав: "Хіба то чоловік? То — смесь!"). Він чемно повернув нам, перевіривши, наші квитки, але попередив, що ми зайшли в заказник, де полювати заборонено...
Нам нічого не лишалося, як тільки попросити пробачення за непорозуміння, і лісник, ледь посміхнувшись, спитав:
— Це вас, мабуть, Пальоха сюди привів?
Але питати не було чого, бо зовсім недалеко почувся крик Семена Івановича:
— Пильну-уй!..
А далі зчинилося таке, що навіть у спокійного завжди Аксьонова задвигтіли на щоці жовна. Там, де він нещодавно стояв на своєму номері, проскочив спочатку заєць, а потім, трохи далі, як з мішка сипонуло враз ще кілька довговухих, і на мить блиснув між кущами жовтим пломенем хвіст лисиці... Ми тільки мовчки зітхнули, бачачи, яка багатюща здобич, як уві сні, проскочила повз нас без жодного пострілу... Прив'язані до осикового стовбура гончаки аж ставали дибки, рвучися з натягнутих ремінців.
У лісі знову зайшла тиша, яку порушував тільки Фран-ців Телонек, жалісно дзявкаючи вслід зниклим тваринам.
— Ви на Пальоху чекаєте? — спитав здивовано лісник, бачачи, що ми не поспинаємося ЙТИ геть. — Надарма! В цього браконьєра добрий нюх не тільки на звіра, а й на лісників.
Обережний у лісі Семен Іванович, чуючи, що нема чогось пострілів, насторожився, прислухався й нишком подався вбік від халепи. Сьогодні він прихопив з собою стару берданку, й показуватися з нею лісникові було небезпечно: то тільки голого не обдереш!
Він надибав нас уже далеко від Болтова, коли ми, похнюплені й сердиті, спинилися край лісу перепочити й під'їсти.
— Я повсіда гавару, що Семена не нада слухати! — сперечався з Трошею Петро, і Семен Іванович, який саме нагодився відкілясь з-за кущів, здивовано спитав:
— Чого ж не стріляти? Я навіть вовка бачив!.. А лісникові треба було пику наварити, та й по тому: вас же п'ятеро, а він один, та й то дурний!
Але тут не стерпів уже й Аксьонов:
— Такой кандибобер не пойдет! Это не охота, а ша-бутиловка какая-то...
І присоромлений Семен Іванович враз замовк.
Аксьонов більше не сказав нічого ні тут, на привалі, ні дорогою до села, але він так розсердився сьогодні на Семена Івановича, що не зайшов навіть до його хати, а за ним і ми мовчки попростували одразу на пристань.
Вечірній пароплав з Чорнобиля прийшов сьогодні несподівано рано, і ми, як і багато хто з сваромців, спізнилися на нього; треба чекати на нічний гомельський, що прийде хтозна-коли.
І ось ми лежимо на горбочку, трохи далі від берега, де повіває холодом від води, і коло нас розташовуються сваромці та люди з інших сіл, скидають долу кошики й торби і зручніше вмощуються, бо дожидати доведеться, мабуть, довго. Хтось розпалив багаття, і від його полум'я швидко догорів короткий вечірній присмерк, і людей щільно облягла непроглядна тьма безмісячної ночі.
Потомлені собаки, ображені дивною поведінкою своїх господарів, що так і не спустили їх у Болшові погнатись за зайцями, нервово сплять. У нас теж гудуть від утоми ноги, клонить на сон, але думки вертаються до Болшова, і я, заплющивши на хвилину очі, знову бачу скулені до спини довгі вуха на смерть переляканого зайця і пломенистий хвіст лисиці за кущем.
Щоб перебути час нудного дожидання, люди коло багаття розповідають усякі бувальщини, й що далі заходить ніч і більше змагає сон, меншає жартів, стихає сміх, і розповідь переходить на страшне. Старий чолов'яга в приношеній свитині й одсунутій на потилицю шапці підгрібає до вогню гіллячки й веде далі якусь давню історію:
— ...Сам той Микита — шарпак з шарпаків, а коня такого доброго мав, що як на сьогоднішнє міряти, то й не знайдеш ніде такого... Поїхав він одного разу в Коза-ровичі на ярмарок. Розпріг коня, прив'язав до воза й пішов собі ярмаркувати. Коли це якогось злодія цигана люди впіймали. Народ коло нього з'юрмився, кожне наперед пнеться глянути, й Микита туди ж лізе. Ґвалт, тиск!.. Аж чує Микита, що хтось йому на вухо шепоче: "Пильнуй і ти коня, бо заберуть". Озирнувся — ніде нічого, ніхто на нього й не дивиться... Та вже Микиті не до ярмарку! Забув, що й жінка загадувала йому купити. Видерся мерщій з юрби, пропхався між людьми до свого воза: все, як і було — і віз стоїть, де стояв, і кінь хрумкає з шаньки овес, як і перше хрумкав... Та Микита вже не вважа на те. Запріг коня й подався додому, поки лиха нема. Іде він і думає: "Що це воно за проява така?" І вже здається йому, що й на друге вухо хтось шепонув йому на ярмарку, як протискувався назад: "Пильнуй і вдома, чоловіче, бо таки заберуть!"