Семен Іванович Пальоха

Страница 24 из 32

Антоненко-Давидович Борис

І знову щось неприємне — чи то дивний, незрозумілий докір, чи не усвідомлений ще, але дошкульний уже жаль — осіло в моїй душі, коли я мляво, без усякого піднесення, як то звичайно буває на полюванні, поніс за крило до засідки свій новий трофей.

Чиря сипіло тихо на тому ж місці, де я його поклав, вистромивши крізь сітку ягдташа пухнасту голівку, й ні на що не реагувало. Його вже не лякала моя поява, не вразив і вигляд безголової качки, яку я мусив покласти до нього в сітку, воно не борсалося більше й не шукало надарма порятунку. Можна було б подумати, що легенька, як вцдих, душа вже одлетіла з цієї мізерної істоти, якби чиря не трималося так рівно й не були відкриті чорні намистинки його оченят. Але ці нерухомі оченята дивилися тепер не на мене й не на довколишній ранковий світ, у якому все вже прокинулося від сну й тішилося соняшним днем і своїм життям, а кудись усередину самого себе.

Все це, а надто оте самотнє чиря в сітці ягдташа впливалось сьогодні на мене, як ніколи. Я не журився, що кінчився літ і на затоку більше вже не залітали качки, а коли недалеко від засідки піщаним берегом пробігла весела зграйка куликів, мені й на думку не спало по них стріляти.

Навіть Семен Іванович, який, напевно, десь давно вже прокинувся й подався з хати, щоб Тодоська Микитівна не загадала йому щось зробити, теж не прийшов чомусь на Козлиху, де він чув мої постріли, хоч йому, без сумніву, кортіло зранку похмелитися. Просто якийсь незвичайний день сьогодні випав!..

Лишатися далі на Козлисі вже не було чого, я знову надів на себе ягдташ з мовчазним, як завороженим чирям, закинув за плече рушницю, перейшов мілку в цю пору протоку й поволі подався луками. Тут, на просторі, де звідусіль щось стрекотало, шаруділо в траві й виспівувало в кущах, радіючи ясному дневі й незахмареному сонцю, я був єдиний представник найдовершенішого витвору природи — людини. Але ж як усе живе в цій природі лякалося мене, людини, й тікало геть! Від мене прожогом кидалися веселі коники, пурхали подалі про-зорокрилі бабки, сторчака стрибали з берега у воду жаби, заспаний заєць ще здалека, почувши мою ходу, метнувся з-під куща щодуху на поля, і навіть крук на дальній копиці підозріло поглядав на мене, хоч мені не потрібні були ні його м'ясо, ні його пір'я. Все живе довкола сахалося людини, чи ж диво, що й чиря закам'яніло коло мене...

Кілька разів протягом дня я підносив його до води, щоб напилося, кришив хліб і круте яйце і підсував до самого дзьобика, але чиря мов зареклося й не приймало з моїх рук ні води, ні їжі.

Сам я вже двічі під'їв і відпочив добре на сухому пригорку, але мале чиря, таке ненажерливе коло матері, за цілий день і не доторкнулося ні до чого. Я дивувався, як воно могло ще так рівно тримати голову й не худло на очах.

Бажаючи повернутися вечірнім пароплавом до Києва, я загодя прийшов у село, коли сонце кинуло тільки перше призахідне червоне проміння на Семенову хату. У хаті був лише сам господар, що, замість привітання, кинув мені з полу коротке запитання:

— І як воно?

Я показав йому забиту чирку-матір та безголовий тулуб у сітці ягдташа з нерухомим чирям. Семен Іванович по-діловому обмацав качиний тулуб і, чи то розважаючи мене, що приніс таку мізерну здобич, чи механічно, за звичкою, промимрив:

— Та жирна бісова душа!

На чиря він тільки махнув рукою:

— Вбити чиря це тобі не факт, а от вивести його — ото штука! Криженя, зайченя, що хочеш виросте в хаті, а чиря... — Семен Іванович не хотів навіть говорити далі, лиш коли я виходив до пристані, він ліньки промовив:

— Ти, Барисе, лучче викинь його де, щоб з тебе не сміялися, як з дурного.

Та мені хотілося привезти чиря додому, і я не послухався Пальохи. На березі, недалеко пристані, я вийняв його з сітки, щоб востаннє перед дорогою спробувати напоїти. Я опустив руку з чирям у Дніпро, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

— Е, то ви надарма його взяли: чиря в неволі не житиме! — промовив позад мене якийсь лагідний дідок, що дибав берегом до пристані, спираючись на ціпок. — Воно й непоказна пташина — сіренька, невеличка, а, гляди, волі ні на що не проміня!..

"Не житиме в неволі? — спитав я сам себе, повторюючи дідові слова. — Тоді для чого ж я тримаю чиря? Таж я тільки уздовжую його передсмертні муки!" — І я поволі розпустив пальці, що стискали маленький, пухнастий тулуб...

Чиря спочатку не повірило своєму визволенню. Воно, як і перше, бувши в моїй руці, не пило води й не рухалося. Але помалу течія стала односити його від берега. Метрів за чотири від мене, там, де на глибокій воді я вже не міг досягти його, чиря раптом ожило й заметушилося. Глянуло праворуч, ліворуч, торкнулося дзьобиком води і, переконавшись, що тепер воно таки справді вільне, заходилося пити. Воно спрагло пило прохолодну Дніпрову воду, раз у раз занурюючи й підіймаючи потім угору дзьобика. Хвилин з десять чиря задовольняло свою пекучу спрагу, потім стрепенуло крильцями й жваво попливло світ за очі на середину Дніпра.

Там, на бистрі, лишаючи позад себе довгі хвилі, повертав до берега пароплав. Для маленького чиряти, що вже зникало з моїх очей, це сунула несумірна рухлива гора. Та що йому пароплав! Хай попереду — і хвилі, і бурі, і безліч небезпек; хай навіть смерть — пусте! Аби лиш не тиша полону, не спокій забуття, не скутий сон у неволі! Вперед, чиря!..

Навіть увійшовши на пароплав, я схилився на поренчата борту й довго дивився на середину Дніпра, марно намагаючись ще раз побачити маленьку рухливу цяточку. На широкій водяній просторіш її ніде вже не було, а мені все ще думалося: де та міра й те число, що позначили б велич хоробрих і жалюгідність слимаків, невблаганність смерті й нездоланність життя? Чим розмежувати їх на великій планеті нашій, де все так щільно перемішалося й летить з нею із вічності у вічність між далекими зоряними світами?..

Частина V

БОЛШОВСЬКІ СНИ

Снам дитячим на світанку

Чи придивлялися ви коли-небудь, як сплять після полювання мисливські собаки? Мені здається, що, саме сплячи, собаки стають найбільше подібні до людей. Гляньте: хоч би як стомився після цілоденного гасання який-небудь не молодий уже лаверак чи сетер, а спить він дуже чуйно й нервово, ще марячи недавніми ловецькими тривогами й переживаючи їх знову уві сні. То заскімлить, то зненацька гавкне й скочить на ноги, спросонку роздивляючись круг себе, де нема вже ні крижнів, ні чирок, ні бекасів, і, переконавшись, що все те йому лиш наснилося, винувато глипне на свого господаря й знову ляже, поклавши морду на передні лапи. А за хвилину знову снить своїми собачими химерами.