Семен Іванович Пальоха

Страница 2 из 32

Антоненко-Давидович Борис

Та облишмо цю хистку філософію. Не на часі вона, й не нам, обважнілим від нашого мисливського риштунку й сповненим ущерть, що аж через вінця ллється, життєвої радості, не нам розв'язувати ці питання. Скажемо правду: ми йдемо полювати, цебто стріляти тварин. І мене не вражають хижацькі блиски, що займаються ще тут, на міських вулицях, не тільки у Вадимових очах, а й у мирного, трохи навіть, як на мисливця, млявого Гордія. Полювання — це одчинена брама для приспаних, прадавніх атавізмів, це — поворот до примітиву. Воно позначається і в нашій мові: скоро я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, як моя лексика швидко бідніє, поступаючись перед нечленоподільними звуками, а в інтонації чуються знайомі хрипкі ноти неперевершеного дядька Семена. І цей дядько Семен, що, здається, міг би прекрасно правити в антропологічних сховищах за живого експоната з сивої давнини, троїться зараз і воскресає в кожному з над. Але ДЯДЬКОВІ Семенові ми присвятимо окремий розділ. Він вартий того.

ПАРОПЛАВ ЩЕ РІВНО О ЧЕТВЕРТІЙ

Ми, захекавшись, прибігли до пристані, бо пароплав іде о четвертій, а наші годинники загрозливо показують великою стрілкою за чверть. Вадим, як найвищий, з лютим виглядом протискується наперед, а за ним і ми вдираємося до черги. Черга нетерпляче тупцяє на місці, лається, хвилювання її росте, але ми ні на крок не наближаємося до далекого віконця, де флегматичний касир звільна видає квитки. Міфічний Харон, що перевозив душі небіжчиків на той світ, певно, порався швидше! Ні годинник, на якому вже за п'ять четверта, ні галас роздратованих пасажирів — ніщо не може зламати того класичного супокою касира. Байдужий, далекий від суєти, глибоко переконаний, що все на світі тимчасове й минуще і через те нема ніякої рації поспішати, касир так спроквола видає ті квитки, що ми, напевно б, залишились, якби пароплав як звичайно не спізнився.

Пароплава немає ще навіть коло пристані й невідомо, коли він прибуде. Дарма що він починає свій рейс із Києва, ніхто на пристані із службовців держпароплавст-0а не скаже вам бодай приблизно, коли піде пароплав. Ви навіть образите контролера коло сходів до причалу, якщо спитаєте про це, і він матиме цілковиту рацію гримнуть на вас так само, як він кричить зараз на нас:

— А я відкіля знаю! Прийде — і сядете; одійдіть назад! Голос йому такий грізний і безапеляційний, що годі

сперечатись. Він навіть не хоче пустити нас до буфету, що розташувався коло самого причалу, на воді.

— Почнеться посадка — підете. А зараз — одійдіть назад!

Годі йому доводити, що під час посадки користуватись буфетом не можна, що треба було б буфет перенести на суходіл, — все це марно: на лиці йому твердість і погорда.

— Таке розпорядження!

Ми не сперечаємось. Ми знаємо, як недоцільно щось доводити співробітникові нашого Дніпровського пароплавства, де є свої закони й традиції, і до того ж ми такі великодушні зараз, що ладні простити пароплавству все, аби тільки мерщій прийшов жаданий пароплав.

Ми відходимо подалі вбік, складаємо свої речі й сідаємо на колоди терпляче чекати. Ми не від того, щоб і спочити після біганини містом до пристані, але тут відбувається сценка, що незмінно повторюється з року в рік кожного разу, коли ми їдемо на полювання. Вона немовби спеціально запланована для Вадима.

Скоро ми поскладали рушниці, ягдташі та рюкзаки, як коло нас збирається знудьгована бездіяльним чеканням юрба сільських парубків. Вони оточують нас щільним півколом і так зацікавлено розглядають, немовби ми не звичайні собі мисливці, яких вони безліч разів бачили, а перші солдати невідомого чужоземного десанту, їхня безпосередня цікавість дратує Вадима. Його очі звужуються і, як зацьковані, бігають по дебелих чоботях І домотканих сільських галіфе, а губи сердито шепотять чи то до мене, чи до Гордія, чи до самого себе:

— Уже зібрались!.. Цирк!.. Терпіти не можу!.. Наперед протискується якийсь бородатий дядечко й

добродушно питає Вадима:

— І куди ж ото на охоту?

Вадим мовчить. Очі йому звужуються ще більше, й на стулених губах накипає лють. Таких запитань, абсолютно безцільних, позбавлених будь-якого інтересу, аби тільки спитати, ми чули на пристані не раз. І завжди ті ж самі байдужі, ледачі слова: "І куди ж ото воно?"

Я в унісон відповідаю апатично:

— Та далеко.

Моя невиразна відповідь збадьорює дядька, і він, уже справді зацікавившись, настирливо допитується:

— Ну добре, а іменно — так куди?

Він навіть присідає навпочіпки, готуючись розпочати тривалу розмову, але Вадимові вже урвався терпець:

Очі йому враз перестрибують з дядькових ніг на лице й зараз же обурено одвертаються набік:

— А вам хіба не однаково? Бачите ж, що не кажемо, — чого ж допитуватись! І головне, "куди іменно!".

Дядько розчаровано спинається на ноги, важко зітхає, а потім, ніби нічого не сталося, цмокає і каже до когось у юрбі:

— А Макар оце на Жереб'ятиному лузі вісім крижнів убив... Практик стріляти! Коли б не пішов, а повсіда щось принесе.

Дядько, звісно, бреше. Ніяких вісьмох крижнів його Макар не вбивав, і бреше він не для того, щоб подратувати нас, а тільки через те, що в нього лишилась якась інерція кволої надії зав'язати з нами розмову й тим загаяти тягучий час безперспективного вижидання. Але Вадим бере це на нашу адресу й зовсім сатаніє. Як на те, чийсь безсторонній і такий же ледачий голос радить нам збоку:

— Ви б у Пічки поїхали — отам безпремінно вбили б. Там тих чирок, як комашні!..

Для Вадима цього досить. Він хапає свої й наші речі, рвучко зривається на ноги, й з перекривлених уст його плигають урозтіч обурені й ображені слова:

— Ходім відціля!.. Ну їх!.. Видовище просто якесь... Я не можу!..

Ми переходимо в інше місце, подалі від пристані, й зараз же після нас понуро розходиться й зникає, як цигарковий дим, юрба цікавих.

Але Вадим довго не може заспокоїтись і ображено бурчить.

За дві години прибивається несподівано до пристані пароплав. Про це ніхто не сповіщає. Та в цьому й нема потреби. Знімається страшенний галас, і починається справжній Sturm und Drang * Буря й натиск (//до.).

Немов весняна плова зірвала десь загати й бурхлива вода затоплює лотоки, так мчить людський потік узькими східцями до причалу. На хвилину цей потік затримався й вирує тут і там чорториями, а потім знову з подвоєною силою мчить уперед. Над головами, як випадкові речі з поруйнованих хат, пливуть чемодани, кошики, клунки, ось виринув відкілясь цяцьковий кінь, закрутився на однім місці, глянув довкола непорозумілими скляними очима й поплив за течією. Потік захопив і нас, і ми безвільно линемо з ним у чорний отвір пароплава.