— Але не смію вас запитати, через єку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?
— Але буду вас розпитувати, мій дєдику медіний, шо болит вас дуже, шо вам недогода, єка ваша лежя?
— Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую! Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.
— Дайте ручку, дєдю!
Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати:
— Пішло йму на бідку, тіло — один синец студений, твар трумнєна, дість того, шо смерть 'го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайси журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.
Петро приклякнув і цілував дєдеві ніжки, дедеві ручки та —й затулював дєдеві очі:
— Дєдю мій прогніваний, дєдю переболений, дєдю жєлі-сливий!
— Дєдю перемучений, перетруджений!
— Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.
— Утопила-с си у желю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...
...Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била у стіни. Крижувався, давився смутком і відходив від пам'яті. Микав собі чупер стрижений, по голові себе лускав, глушив хату ревом.
Опадами сходив з розуму.
А відтак схопився і раптом обмінився. Отік замкнув своє серце залізним замком, отік колодою прикинув смуток, отік застигав у тузі. Отік вітрець здунув з нього біль великий. Просив козака, аби не відходив і аби поміг для дєді гріб викопати. Козак безпечив його, що лишається на ніч та викопає війтові гріб і зробить домовину. А вуйну просив Петро, аби пішла попа і дяка на похорон стокмити та й аби до паламаря повернула, бо ще в подуші дєдеві не дзво-нено.
— Ей-га,— дивувалася баба,— ти, саняку, не знаєш, шо попа ще передтогід взєли паничі до Телєргофу2, а гармати церкву і дзвіницю спалили і всю маржину і попадю вбили. Куда ти взєвси? Я тілький мир без попа поховала, що гай! А дєк лежит озде в трупарни, та нема кому яму викопати. А паламар у відорщі погиб на цу болу чорну. А ти гадаєш, шо піп тут би закрутивси? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Таже це все село тутечки! Як це колодє повигибає, та й селу конец. А з трупариі до гробу екі опроводи? З-під смеречини та гайда в глину.
Баба забрала дякові свічку і перенесла її до голів війта.
— Ой, я тобі файний поставничок засвітила, куме, аби-с лежєв файно!
Голосила над сим мерцем приязно та приповідала укладно і дякувала йому красними словами за то, що мав на її мозіль тяму і відказав їй лаз в Погарі.
Радувалася, що Петро то все чує і не противиться. А коли почула, що козак займеться похороном війта, прискочила 'д ньому і забагала:
— Аби деревище було писане, аби гріб був богацкий! А ти, Анничько, внеси смеречини, най війт лежит на зеленій фої!
Анничка просила бабу пошепки, аби єї дозволила убрати сорочку та й корушинку, бо їй стид голій перед Петром.
Баба гійкала на дівчину, що вона перед сліпцем сти-дається, а Петро скинув сиву мантлю і просив дівчину, аби вгорнулася.
Баба добула з бочки сорочку і корушину і кинула дівчині в лице.
Анничка вибігла надвір Г лиш на нозі обкрутилася, а вже вернула убрана.
Баба жалувала, що Петро не видить, як дуже виросла Анничка і як дуже она подібна до його покійниці Кіци, сестри своєї.
Петро поспитав, коли його Кіца померла, а баба розповіла йому, як уліті дуріла в селі битва, як гармати село розторощили і спалили та його подругу і неню у хаті роздавили і пощіку не лишили.
Анничка ближилася ід Петрові і доповідала йому те, що її найдужче обходило:
— Аді, били раз коло разу, лиш гев та гев! Люди гадали, шо вони лиш ліси виломлюют, та й не тікали. А звір у село штрик, "штрик! А гармати єк не заруют, єк не загевкают просто на село, на хати люцкі. А хати єк не пронирнут в землю! Такі гєли, такі вибоїни, хоть возом обертай! З маржини слід не лишивси, не то з людей! Три дні піхали гармати село, єк ступов. А моя неня післала мене до чюркала водиці. А я несу воду та й чую: грим! Дивлюси, а нашої хати вже нема. Я кличу: непе! А коло мене на землі рука. Прибігают дєдя з царинки та й пізнают, шо то ненина рука. Та йка користь з того, шо дєдя лишилися. Прийшла чорна бола та й потєла дєдю так само, єк тепер твоего. А я лежєла та й виштрикла із смерти так, єк вуйна, на свою біду. Аді, вуйка виріжєют мене водно проти козаків, абих їх до трупарні принаджувала, аби хліба давали. А в тій гаврі, де ваша хата була, я шукала Кіци або хоть єї обручки, а твої дєдя покійні посміхнулися та й казали: "У гробі живих не шукай, небого!"
Чорновусий козак слухав бабиного і дівочого оповідання і все притакував:
— Да, да, то Брусілов здорово наступав, от молодец Брусілов! — Розказував, як Брусілов барабанив під Ра-ранчем, як його дика дивізія зненападу перескочила через Волощину і прорвала неприятельський фронт і як він у бігу відобрав австрійському жовнірові сей кріс з багнетом, який мав йото проколоти а який він ще й досі косить на пам'ятку. Показував той кріс бабі і остерігав, щоби його не доторкалася, бо набій не вистрілений, а баба відпекувалася стрільби і, справляючи на стелю рукою, виявляла, що солдати з фронту під Чорногорою утікають і до трупарні повертають та лишають свої кріси, а вона ховає їх на подрі, та вже стільки напряталося, що стеля вгинається, і вона рада би їх продати за хлібець божий.
Козак чудувався, але прирікав бабі лишити муки і цукру, коли йому якийсь кріс вдасться.
Анничка кінчила Петрові новини оповідати:
— А Лепшієвому Іванови гармати урвали ноги та й єго взели до .шпиталю. А єк привезли без ніг із Косова, то він дивитси на гори та й каже: "Ци я черепашка, ци червачок марний, шо вже не буду горами ходити?" — та єк не уфатит від салдата пушку, єк не поцілит себе у саму герланку! Та й лежит онде на цвинтари коло моєго дєді під берізков білов.
Петро докинув, що. з Лешшєвим Іваном разом парубочив, а Анничка. повістувала дальше:
— А Василя. Федуневого задавили наші на дубі коло каплиці, бо він їм виніс коновку молока, а вони казали, що він шлігун. А Василь опівночі, сідає на дуба і грає в сопівку дойни. А вуйна кажут, шо тот дуб усхне від Ва-силевого туску.