З гори коло моста під зеленою клениною заголосили ґаздині не своїми голосами.
Запалилося над східними горами небо, бо сонічне личко май-май почервоніло, коли на зеленій кленині душених газдів уздріло.
Такі ґазди подушені, такі ґаздині засмучені, гай-гай! Продзвенів селом проклін, як біль болючий, як жаль пекучий!
Зревіли гармати, забриніли кулі, аби проклін заглушити. Але сонце той проклін від ґаздинь переймає та й горами розсіває:
"Бодай їм путь пропала!" А гори переповідають: "Бодай їм путь пропала!" А води повторяють: "Бодай їм путь пропала!"
ЗРАДНИК І
Осіння днина палає, аж на березині лист жовтіє і трубкою корчиться.
Муха січе і кервавить маржину та спиває її сльози з великих чорних очей.
Аби сльози не падали в порохи.
Птаха під крильми упріває і отвореним клювом собі холод робить.
На царинці половик убиває жайворона.
Ліс листом спиває сонце, бо сили потрібує.
Аби студінь перезимувати, аби рости увесні, аби вітрові не даватися та й аби війну перебути.
Бо війна корчує ліси, корчує села і озером сльози збирає, життя топить.
З-під цього ліса дивиться на село Василева хата та й потерпає.
Бо назад плечей її фронт вчинився.
Під самим лісом, з другого боку до схід сонця.
А за тими шанцями неприятель зарився в землю і надслухає.
Ворожила Василеві покійничка неня, що прийде рік плідний на птаху і гаддя,— то аби син сокотився, бо то чорний гід.
Село дух із себе, дух в себе.
II
Муха так втяла Василеву чорну корову, що корова зви-ріла. Виломила собі ріг, бовтаючи головою по яслах, урвала курмей і побігла лісом настрімголов через військо, через шанці одні й другі, через дріт, геть аж на Попадюківський верх.
Через час став неприятель метати гранати в самі шанці противника.
Комендант казиться. Скликає підстарший і вояків та сварить за то, що не сперли чорної корови та перепустили зраду...
— Чорна корова — то був знак для неприятеля,— кричить комендант, а жовнірня біситься.
— Зрада, зрада!..
Паде бефель: знайти зрадника і повісити. Біжить патруль просто на Василеву хату...
III
Гармати б'ють — горами хитають.
Василь косить коло хати отаву та й вгадує, що чорнейка забігла вже десь до жіночої нені у темну стайню.
Василиха сидить на отаві і плекає дитину.
Василь усміхається до дитини і питається подруги, чи їх жовнір не кидається від гарматних стрілів, а Василиха плеще і цілує дитину та й хвалиться, що її Андрійко не страшків син, гармат не боїться.
Кидає Василь косу і гоцкає хлопця та радіє, що таке воно тверде, таке запечене, таке волохате.
— Хлопець, гей вовчє, нівроку! Входить патруля.
— Твоя чорна корова? — ломлють собі язик до Василя і справляють руками, як корова бігла.
— Так, то моя корова, вона збицкалася, бо спека велика, муха тне, побігла в темну стайню до жіночої нені, або що?
Жовніри засміялися до себе і вмить скували руки Василеві та й, розглянувшись, схопили його, гей зрубане дерево, і несли під явір навперед хати.
Василь зразу думав, що жовніри на збитки його страшуть, і для того не боронився, лиш усміхався та допитувався їх, що вони від нього хочуть.
Жовніри сміялися і показували на своїх шиях, що хочуть його повісити. ч
Тоді Василь зумівався і жахався та цілував ненині слова.
Василиха вп'ялила зір у жовнірів і зойкнула несамовито. Дитина на її грудях розплакалася.
Чорна, як ніч, гадка вдарила Василиху в голову.
— Гей, світку мій нещасливий, ви хочете його вбити! Василь глянув на подругу і на дитину мокрими очима. Чорний туск зціпив його серце.
— Дай-ко-ста, Марічко, дитину, най її приголублю! Маріка ліворуч несла сина, а праворуч відривала мужа
з-помежи жовнірів.
Жовніри відтручували її, штовхаючи по соромах, а Василеві очі, як ватра, розсипали іскри.
— Мой, брє, не поштуркуйте челідину!
Жовніри били його прикладами по голові, аж кров чюріла, а Маріка, гей вірлиця, боронила, квиліла, запаскою кров обтираючи.
Жовнірів лють черленила, а Василя кров повенила. Небіжка неня йому привиділася.
— Не бійтеси, нене, я з цего вийду!
Неня тримала його гарячу голову в студених руках і холодила сина.
Жовніри закинули курмей на явір та й зашморгнули Василеву шию...
Маріка минається...
Одні його підносять, другі тягнуть посторонок.
Василь вже під галузею гойдається, вже лице синіє.
Але галузь ломиться і з Василем паде на землю.
Він схоплюється— на коліна, відриває з шиї зашморг і паде лігма.
Під зеленим яворовим— гіллям плаче та синіє дитина. Василеві світ темніє.
Отік би велика плита на нього впала і йому голову розтрощила.
Отік би тверда креміниця роздавила його Марічку і його дитину.
А от з-під кремінної плити видко Марійчину голову:.. А діточе мохнате тім'я біля неї...
Воно висовгується з-під плити, і діточі очі, гей— дві чічці, усміхаються.
— Ти жиеш, опришку мій любий?
Він збирає всю силу, аби кремінну плиту з Марійчиної голови набік відкотити.
— Гей, Марічко, любко!
Підіймався— і рвався з землі, як бзд ланцям" прикований.
Та гора на ньому розсілася, все пропало!.. Глипав білком на Маріку і дитину. Пізнав Марійчину твар, і' заревів ревім-. Маріка пробудилася з болю. Дитина усміхалася.
Та усмішка підлітала, як біленька пташка, і сідала на кутиках йог©: уст і' на його лиці— костеніла.
Жовніри дали* собі знак і обступили йота лискучою крицею*
Тільки голих ножів.
Роздався жіночий плач, що здригав селом-.
— Васильку мій, куди тебе ведуть?..
IV
Видерли йога з. гнізда і провадили селом; під острими багнетами.
Аби прю дорозі на дужчій галузі.задавили, аби не урвався. Йшов кроком рівно з жовнірами і усміхався усмішкою, що замерзає і морозить життя*.
Отави; ВІ'ЯЛД на сонці, а військо селом: холодів шукало. Село німіло.
За ним ішла Маріка в рантусі білому. Ні, то не рантух. — то її твар, біль біла, а на грудях великий вінок.
Вона йде до шлюбу в кожусі білому, в-киптарі вовнистому, в жовтих: чоботях,, палає на сонці позлішка. Чому її вінок уиш на груди, чому?
А може, то лишень тінь її?
Коби йшла, коби цих дружбів не скидалася!
Йому ялося таких дружбів мати.
Такі пави навкруг нього.
А може, він її зуритився?
Ні, вона деревце на грудях несе.
— Марічко, а ти нащо поклала деревце в бисаги? Сміх морозив дорогу.