Але початок пішов йому добре.
Дзельманова брама стала раз у раз відчинятися, а ґаздині навіть із сторонських сіл стали приганяти на подвір'я воли та корови та передавати їх Дзельманові в добру годину, аби їм газдів та синів повитягав з неволі, аби їм здоймив з серця грижу.
Дзельман свідчився чорнобородим капралом, що маржи-ну передасть для війська комендантові і за газдів та синів їх постоїть, упімнеться.
Воли й корови стали рикати й банувати, коли"ґаздині їх розлучувалися і, плачучи, відходили.
На далеких долах зачали ніч прошивати дзвінкі крісові кулі.
Червона луна стала з-поза гір у село заглядати.
У замкненій світлиці Дзельман розмовляв тайно-тайні-сько з комендантом, а коли вийшов на подвір'я, то під-старшина вже перебирав від коменданта карти в рамцях і зараз-таки розсилав по селу патрулі з присяжними і вартовими.
Дзельман взяв свою ковану палицю, швидко подався в долину і зайшов до війтової хати.
Жовнірня тут ґаздувала, а війт з війтихою ходили пона-двір'ю і давали позір, аби вояки їх не спалили.
Дзельман дав війтові знак, що має з ним важну бесіду, сам на сам.
Війт скочив до нього, і оба вийшли на улицю.
— Ба, шо є, хло* Дзельман?-
— Якби було гаразд, то ци я йшов би до тебе у такий час?
— Ей, братці!
— Ой, погано, війточку, бігме, погано!
— Варе?
— Аби я так!..
— Ну та шо буде?
— Ти війт і питаєш мене, аді, спрєчси гет, бо зараз по тобі. Хтось обмастив тебе перед комендантом, шо ти перед-тогід війтував за москалів, з ними був одна рука, гнав людей на московські форшпани, а ти знаєш, шо то значит?
Війт заломив руки:
— То, надопевне, Мочернак мені ногу підкладає...
— То пусте, хто підкладає, але ти, війточку, життє ратуй!
— Ба, шо ти верзеш, Дзельман?
— То, шо чуєш. Тепер комендант розіслав горами патрулі до всіх газдів, що москалів виглядают, та й написав на картах, кого мают взяти і кому мают зробити авус, а вартові вже їх горами водят, вже людей забирают. А ти, війте, стоїш також на тій карті в рамцях, що кладут єї на груди тому, кого стратити мают! Спасайси!
— Та куди?
— Нікуди інде, лиш до мене у стайню на під.
— А це не варівко?
— Слухай-ста, ходи зі мнов.
Війт розказав тихцем війтисі, що за ним шукають, бо Мочернаки його втопили, і тому він мусить себе спрятати.
Війтиха закляла голосно Мочернаків, а війт прилип у пітьмі до Дзельмана...
Гудить і харчить село, гейби за горло душене.
Жовнірня 'д шанцям ближиться, дорога від возів і коней вгинається.
Жіночі голосіння борються з жовнірським реготом і зне-можені падуть на м'який шум ріки та летять геть-геть далеко у срібному мричу і стелються понад селом, гей його віддих.
Темними стежками завів Дзельман війта у свою стайню на подрю і сховав його у сіні.
На подвір'ю Дзельманові доньки вже доглядають своєї праці, яку жовніри натерхали на шість возів. Вони виєднали собі у коменданта слово, що можуть прилучити свої вози і свою маржину до військового походу і під охороною війська заїдуть на Мадярщину до своєї матері, що ще від передтогід зострахи перед неприятелем перебуває у своєї рідні і береже там все сімейне добро. Дзельман нагадує донькам, що мають з собою забрати і що мають матері переказати.
Через браму вводить чорнобородий капрал молодого низького панотця, що' від року заступає в селі місце страченого попа.
Панотець пізнає Дзельманів голос і просить його, щоби приступив до нього.
Дзельман зближається і жахається видом:
— То вас, пан пробощ, вас ведуть пан капраль?
— На жаль, так, пане Дзельман, но будьте ласкаві послужити мені свідком. Очернено мене, що я вчера їздив верхом у Вільшинське, де появилися були російські стежі,— а я їздив верхом на Копилашів верх законювати хорого Драгирюка.
Дзельман дивувався і усміхнувся, а відтак вхопив долоню капрала і став вихваляти панотця як доброго сусіда і при-мірного тісарського духовника.
Капрал спершу противився панотцевому увільненню, але коли Дзельман поклав йому свою голову на груди і казав йому себе задавити намість панотця — тоді твердий капрал зм'якнув і ушанував Дзельманове слово, кажучи панотцеві, що його пускає на Дзельманів рахунок і на Дзельманову голову.
Дзельман обняв панотця і шепотом допевнив його, що він капрала сам законтетує, бо панотець варт у нього великі гроші.
Панотець, рад не рад, прийняв се увільнення і обома руками стискав Дзельманову руку.
Дзельман спер панотця у себе і порадив йому, щоби не вертав домів, тільки щоби лишився у нього і нікому не показувався на очі, аж доки мадяри собі заберуться, бо інший старшина військовий міг би легко його забрати, і тоді все пропало. Се потверджував також чорнобородий капрал. Панотець дякував за доброзичливість, а Дзельман запровадив його до стайні на подрю і там примістив його коло війта у сіні.
За Дзельмановою брамою тісарська дорога ходить ходо-ром, гей ріка пливе. Військо йде 'д горі.
Дзельманові доньки і чорнобородий капрал сідають на повні вершені вози, а бовгарі вигонять череду маржини, і Дзельман бажає донькам і капралові доброго щастя на дорогу, а бовгарам наказує, аби не дрімали і аби всю маржи-ну його жінці до рук віддали, бо за то їх царинки йому відповідають.
Жовніри сквапно спаковують річи коменданта, а осідланий кінь б'є ногою об камінь подвір'я і рже, аби його їздець виходив з двору.
З дороги вириваються з-проміж жовнірського гармидеру жіночі плачі і влітають на Дзельманове подвір'я та свердлують уха схованому панотцеві і війтові.
Дзельманові доньки злізли з возів і стали просити батька, щоби углагоїв плач гуцулок, а Дзельман скартав за то їх словами, щоб не мішалися до чужих плачів, лиш аби сокотили талану на возах, бо у війні одні плачуть, другі скачуть. Та щоби не дратувати доньок, став перекричувати голосіння:
— А хто там так рує серед ночі?
— А хто там так виє, гей ви, голосінниці жєлісливі? Плачі опинилися перед Дзельманом, а він став їх розпізнавати:
— А то ви, Митришко-душко?
— А то ви, Николаїшко-зазулько?
— А то ви, Петришко-душко?
— То ви, Василишко вгідна?
— То ви, Марічко чічєна?
— Ба ци то ти, Анничько срібна?
— То ти, Кіцо солодка?
— Люб'єтка мої любі, вас є штири ґаздині а три дівчині, то я один ретенно вас не перекричю; кажіт, сарачєта, чого плачете, чого з'їдаетеси, най вам шо поможу.