— Чому ви думаєте, що на кулі не можна ані спускатися, ані підніматися? Ми полетимо і повернемося. У крайньому випадку, без кулі повернемося. І зробимо нову. Чистоплюй допоможе, і мустангів ще зловимо.
— На осінь мустанги відходять на зимівлю, — сказав тихо Казик. — Мустангів більше не буде.
— Ну, це не важливо, — роздратовано відмахнувся Олег. — Ми однаково встигнемо до корабля. Літо довге.
Ніхто не заперечив йому. Всі мовчали і не дивилися на нього. Старий допивав чай, Вайткус крутив бороду, наче заплітав косички, а Сергіїв витяг ніж і почав відстругувати сучок від стільниці.
Олег замовк, і йому здалося, що всі з ним погодилися. Мовчать, отже, згідні, отже, він їх переконав. А потім заговорила Мар'яна:
— Вони вирішили правильно, — сказала вона. — Тільки вони бояться сказати вголос те, що потрібно.
— Що? — Олег здивувався тому, як вона говорить. Вони знали щось таке, чого він не знав. — Що?
— Те, що ми — ті, хто підуть за скаутом — можемо не повернутися. Довго не повернутися. Або зовсім. І тоді необхідно, щоби ти залишився і дійшов до корабля.
— Ти здуріла! — закричав Олег. — Як ти можеш таке говорити?
А дорослі мовчали, бо погоджувалися з Мар'яною і від самого
початку допускали підлу, непростиму думку, що Мар'яна може не повернутися.
— Це так зрозуміло, — сказала Мар'яна. — Ти хочеш чаю?
— Я взагалі більше не хочу з вами розмовляти! — крикнув Олег і кинувся до дверей. Казик ледве встиг відскочити.
Олег пробіг кілька кроків по вулиці, потрапив ногою в холодну калюжу. Він пішов поволі до частоколу по брудній дорозі. Під ногами ламався тонкий лід. Олег не відчував холоду.
Він зупинився біля частоколу, втупившись у темний ліс, по якому металися швидкі блакитні світлячки, почув, як скрипнула сходинка перед будинком Сергіїва, як вийшли Вайткус зі Старим. Почув тихий голос Вайткуса:
— Що з ним сталося? Невже кулю пошкодував?
— Це теж,— відповів Старий. — Але є й інша причина.
Але яка Причина — Олег не почув, бо закінчення фрази Старий сказав пошепки.
— Дивно, — відповів Вайткус, — ти, напевно, правий, я не помічаю очевидних речей. Вони ж виросли, вони майже дорослі. І речі, очевидні і природні на Землі, тут якось випадають з поля зору.
— А мені шкода хлопця, — сказав Старий.
— Але іншого виходу я не бачу, — додав Вайткус.
— Олег теж зрозуміє, — сказав Старий голосніше, і Олег розсердився і подумав, що Старий сказав це навмисно, бо знав, що Олег все чує, і йому захотілося крикнути у відповідь: нічого подібного! Я не хочу розуміти!
Потім Вайткус зі Старим попрощалися і пішли.
Скрипнули двері. Хтось ще вийшов з дому Сергіїва. Олег сказав собі, що це сам Сергіїв йде умовляти його, але сподівався, що це не Сергіїв.
— Олеже, — долинув голос Мар'яни. Вона шукала його.
Олег був готовий відгукнутися, він зрадів, що Мар'яна шукає його. Але чомусь не відгукнувся. Напевно, він сам не зміг би пояснити, чому. Ні, зміг би: зараз вона вмовлятиме його, як й інші. Вона згідна летіти на його кулі, вона згідна, щоб Олег залишався отут. Але з-поміж усіх людей на світі саме вона повинна розуміти, що не можна слухатися обережних дідів. Вони всього бояться. Вони бояться померти тут, вони бояться ризикувати, їм наплювати, що відчуває Олег, чого він хоче, вони раді посадити його в яму, коли, з їхньої точки зору, це вигідно для селища. А що таке вигода селища? Адже вони думають про себе, кожний про себе. Вигода селища — пустопорожні слова. Напевно, ті люди, які на Землі розпочинали війни, щоби підкорити інших людей, теж говорили про вигоду свого селища. Потрібно плюнути на все, не звертати уваги. Удосвіта піднятися самому на кулі і полетіти. Він знає напрямок. Він сам долетить туди і знайде експедицію. І справді, хто йому заважає? Де куля?
Куля складена під дахом сараю. Самотужки він її не витягне.
Олег вирішив спробувати, поки всі сплять. У цей момент він не думав про вітер, про те, що хтось має відв'язати кулю. Він повернувся і побіг до сараю.
У нього уся ніч попереду.
Тоді Мар'яна, яка не пішла додому, бо була впевнена, що Олег десь поруч, помітила його. Вона мовчки підійшла до сараю.
— Що ти хочеш робити? — запитала вона пошепки.
Олег здригнувся, наче на нього напав шакал.
— Ти що? — Він теж говорив пошепки.
Мар'яна не одяглася, вибігаючи на вулицю, під мокрим снігом волосся злиплося, повисло короткими пасмами.
— Я боялася, куди ти подівся.
— Йди спати, — сказав Олег. — Я сам дам собі раду.
— Ти хочеш полетіти один. Це безглуздо, — сказала Мар'яна.
— Я перший дурень в селищі, — підтвердив Олег. — Ви усі розумні, а я дурень. Тому я буду сидіти тут і чекати.
— Ти ж всю зиму вчився. Від тебе так багато залежить.
— Якби я знав, чим це закінчиться, я б ніколи не вчився.
— Я тебе люблю, бо ти — найрозумніший.
— Мене ніхто не любить, мене просто намагаються використати. Як машину. І всім байдуже, що я сам думаю.
— Не бійся за мене. Я полечу з Діком. Ти ж знаєш, нічого не станеться.
— Якщо нічого не станеться, то потрібно летіти разом.
— А раптом станеться?
— Тим паче.
— Олежко, не треба. Ти бунтуєш, бо вони праві. І ти знаєш, що вони праві. Поки ми будемо летіти туди, ти готуватимешся до походу.
— Але якщо там є експедиція, то мій похід нікому не потрібний. Це обман.
— Ні, це думки дорослих людей.
— Вони думають тільки про себе.
— Дурниці. І дивно це чути саме від тебе, Олежко. Вони думають так само, як і я. Про дітлахів, які вже підростають, і яким потрібно повернутися додому, щоб вчитися. Про старих, яким треба жити.
І про тебе теж.
— Тоді ти підеш зі мною в гори.
— А хто полетить?
— Дік і Казик. Вони впораються.
— Ти цього нікому і ніколи не скажеш. В іншому випадку, я більше з тобою не знайома. Як тобі не соромно прив'язувати мене, щоб я сиділа поряд! Навіщо? Щоби дивитися на тебе? У тебе для цього є мама.
— Вони обійдуться без тебе.
— Я знаю всі рослини і ліки. Я там потрібна.
— Ти потрібна мені.
— Чому?
— Ти знаєш, тому що я люблю тебе.
Заскрипіли двері, ніби поруч.
— Це батько, — сказала Мар'яна. — Пішли спати. І якщо ти справді любиш мене, як кажеш, ти все зрозумієш.
Темна фігура Сергіїва наближалася, темніла через рідкий сніжок.