— Ти приходи до мене, — повторювала Ліз, і Олег зрозумів, що вона говорить це постійно, одноманітно і терпляче. — Я чекатиму. Коли всі заснуть, ти приходи до мене. Христина мовчатиме.
— Я не мовчатиму, — сказала Христина, — ви мені будете заважати. Ви ще діти, вам рано про це думати.
— А ми ні про що і не думаємо, — відповів Олег.
Вони підійшли до хижки. Олег залишив Христину і сказав:
— Ліз, ти заведи її, а мені час йти.
— Я чекатиму, — повторила Ліз. — Я завжди тебе чекатиму.
— Добраніч, — сказав Олег.
Він не особливо дослуховувався до її слів, і його дивувало, що Ліз може саме зараз так говорити про нього. Він не розумів, що Ліз було дуже страшно, що він зараз знову піде чи полетить і знову потрібно буде чекати його і не знати, повернеться він, чи ні. А вона нічого не могла зробити з собою, вона постійно думала про Олега і навіть ночами виходила з хижки, йшла до його будиночка і стояла за тонкою стінкою, щоб послухати, як він розмовляє зі Старим чи з мамою. А потім вона слухала, як він спить, і боролася зі своїм палким бажанням зайти тихо-тихо в його дім, лягти поруч, обняти його, теплого і слухняного.
А Олег повернувся до Сергіїва, де вже були Старий і Вайткус. Така собі нарада селища. Олега вони не кликали, але ж не виженуть. У селищі так повелося, що кожен сам вирішував, чи приходити йому на нараду, чи ні. І зараз Дік пішов спати, хоча розмова стосувалася і його, Мар'яна і Лінда були в будинку, вони там жили, зрозуміло, їм нікуди йти. А ще був Казик, тільки він не увійшов, а стояв на вулиці, тремтів біля стінки і слухав. Олег сказав йому:
— Ти заходь, чого вже там.
Але Казик тільки відмахнувся. Він краще знав, що можна, а чого не варто робити.
— Я посиджу? — сказав Олег невпевнено, коли зайшов у кімнату.
Ніхто не відповів, але ніхто і не заперечив. Сергіїв наче підсумував те, про що говорив раніше. Він сказав:
— Тому я залишаюся при своїй думці. Порядок пріоритету повинен залишатися незмінним.
Усі мовчали.
"Який порядок пріоритету?" — подумав Олег. Треба чекати. Зараз хтось відповість, і стане зрозуміло.
— Сергіїв має рацію, — сказав Старий. Він підсунув єдиною рукою горня з чаєм. Відпив.
Мар'яна поставила чай перед Олегом.
— Віковічна проблема, — продовжував Старий. — Журавля і синиці. Ми не можемо сказати напевно, чи є на планеті експедиція, чи Сергіїв з Олегом стали жертвами оптичного обману.
— Ні, — заперечив Олег.
— Не перебивай. Ми не знаємо, чи спускався той скаут у тому напрямку нижче для того, щоб узяти проби. Ми не знаємо, чи збирається відлітати експедиція, адже не виключено, що це просто автоматична станція. Ми нічого не знаємо. Отже, у нас журавель в небі. Звичайно, спокусливо зустріти тут людей. Це як світла мрія. Але я боюся, що арифметика проти нас. Зате у нас є синиця в руках — "Полюс". Він досяжний. Олег, сподіваюся, недаремно перезимував. Я перевіряв його, і ти, Сергіїв, також. Знання його, звичайно, недостатні, проте солідні. І є надія, що разом з ним ви зможете щось зробити з передавачем. Ось і все.
Старий взявся пити чай, і Олег не зрозумів, до чого він вів. Не потрібно летіти на пошук експедиції?
— Але ж це не оптичний обман! — вигукнув Олег. — Я впевнений.
— Є й друга задача, — сказав Вайткус. — Про козу, капусту і вовка.
Олег її знав. Але він знову не збагнув, з приводу чого це сказав Вайткус. Решта зрозуміли. Сергіїв посміхнувся і глянув на Олега.
— Поясніть, — сказав Олег. — Бо ви говорите загадками.
— Це не загадка, а задача, — сказав Сергіїв.
Мар'яна підсіла до Олега, і він бачив її чіткий профіль. Дуже гарний. Олег не дивився на нього, щоб не пропустити слів Сергіїва.
— Потрібно летіти до експедиції, правильно?
— Звичайно, потрібно. І на повітряній кулі, — сказав Олег.
— Поки що ми всі згодні. Далі — кому летіти?
— Я полечу. Можу з Діком, можу з Мар'яною, — сказав Олег. — У нас досвід.
— А ми думаємо, що тобі летіти не варто.
— Як?
— Дуже просто. Ти щойно чув про журавля в небі і про синицю в руках. Наше селище невеличке, і людей тут дуже мало. А щоб вижити, ми повинні по змозі виключити ризик.
— Я не розумію.
— Тобі доведеться йти до "Полюса". Це обов'язково. І йти швидко. Вже почалося літо.
— Ми полетимо, а якщо там нікого нема, повернемося і полетимо на "Полюс". Це так просто!
— Ні в дідька не просто! — майже закричав Старий і навіть грюкнув кулаком по столу так, що горня з'їхало до краю стола і Мар'яна ледве встигла його упіймати. — Ми не знаємо, скільки триватиме політ до експедиції. Ми не знаємо, де вона. У кращому випадку ми можемо сподіватися, що куля перенесе людей через ріку і болото. Я не вірю, що в цих лісах можна буде опускатися на кулі і підніматися знову. Найвірогідніше, кулю доведеться покинути. І бути готовими до того, що піший похід до людей буде дуже довгий.
Олег почув рух біля дверей. Виявляється, Казик тихенько зайшов, не зміг подолати цікавість чи просто змерз на вулиці. І стоїть біля дверей. Нерухомо, як дерево.
— А до корабля дійти можна, — продовжував Старий. — Ми знаємо дорогу, ми набагато краще одягнуті, ця подорож складна, але не екстраординарна. І ти для неї необхідний. Ти зможеш дійти туди з Сергіївим. Все зрозуміло?
— А хто тоді полетить на моїй кулі? — запитав Олег, мимовільно зробивши наголос на слові "моїй".
— Це наша спільна куля, — образилася Мар'яна.
— На кулі полетять Дік і Мар'яна, — сказав Старий. — Вони краще за всіх зможуть прожити в лісі.
— І я, — тихо промовив Казик.
— Спати, Казику, — сказав Вайткус. — Уже пізно.
Казик залишався вперто стояти у дверях, і Вайткус вдав, що більше не помічає хлопчика.
— Що ж це виходить? — запитав сердито Олег. — Я випробував кулю, я краще за інших вмію на ній літати. Я повинен летіти на ній до корабля, а ви у мене її забираєте?
— А як би ти вчинив на нашому місці? — запитав Старий. — Якби думав не тільки про себе, а й про все селище?
— Я би відмінив політ до скаута. Немає там ніякого скаута.
— Ну ось, — посміхнувся Сергіїв, — це вже занадто.
— Тоді я полечу разом з Мар'яною. А до корабля піде Сергіїв. Він теж багато знає про рацію.
Олег зрозумів, що не може допустити, щоб Дік з Мар'яною полетіли так далеко — до боліт, до ріки, — а він сидітиме отут і чекатиме літа. І він знову перейшов у наступ.