А попри те куля, непомітно долаючи опозицію, перетворювалася в об'єктивну реальність. Коли минулися дощі, а Чистоплюй, якого Казик із Фуміко вдосталь годували хробаками, почав плюватися так злісно, що навколо його клітки утворилось скляне озеро, під навісом між майстернею і яблунями Олег з Мар'яною почали кроїти і клеїти з міхурів кулю. Спочатку вони з Сергіївим намалювали на землі викрійку кулі, схожу на квітку, з гострими пелюстками, і вона була настільки великою, що Фуміко заледве докидала камінець від краю до краю. Сто двадцять кроків. Потім Мар'яна з Олегом почали склеювати сегменти кулі — пелюстки. Міхурів, яких здавалося там багато, одразу ж не вистачило. Казику з Діком довелося знову полювати на мустангів.
Ставлення селища до кулі поступово змінилося — мабуть, звикли. Навіть мама перестала кричати. Ліз приходила кілька разів клеїти та вирізати міхурі. А потім разом з Христиною, яка раптом виявила талант до плетення сіток, вона крутила мотузки. Вайткуси робили кошик — його плели з тонких гілок.
Але все ж таки настільки серйозно, як Олег, до кулі ніхто не ставився. Навіть Мар'яна. Залишався, щоправда, Казик, але він був ще хлопчаком, диким дитям, який у глибині душі вірив, що на кулі вони врешті-решт прилетять в Індію. Не раз бувало, що коли у селищі всі ще спали і чорне холодне небо ледь починало сіріти, Олег вилазив тихенько на холод, гнаний наростаючим нетерпінням, і йшов до розкладених на землі блискучих пелюсток. Казик з'являвся поруч нечутною тінню, таким собі лісовим Мауглі. Він біг до клітки, щоб розбудити Чистоплюя, і мовчки допомагав Олегу.
Потім потрібно було склеювати пелюстки по краях, щоби вийшла куля, тобто груша, витягнута донизу. Як не старайся, клей потрапляв на руки, пальці скляніли і німіли. Вранці треба було остерігатися колючих кульок перекотиполя, які піднімалися в повітря і летіли на пошуки ведмедя, аби прорости у ньому новими паростками.
Нарешті, куля була склеєна.
Потім була готова сітка. І навіть канат з якорем, щоби чіплятися за землю. І пристрій для нагнітання гарячого повітря Сергіїв закінчив своєчасно, і палива заготовили цілий дерев'яний бак. І кошик був готовий, міцний надійний кошик. Можна було збирати кулю.
Старий вимагав, щоби спочатку кулю запустили без людини. Нехай повисить, якщо підніметься, і опуститься назад. Але Олег був проти, і його підтримав Сергіїв. Бо ж випробовувати потрібно було не тільки кулю, а й пальник, треба було перевірити, чи куля керована.
— Канат зробіть коротшим, — сказала мати.
Олег тільки посміхнувся. Канат плели Ліз з Христиною. Він також їм допомагав, хоча часу для цього зовсім не було. Олег розумів, що Ліз робить це виключно для нього. Він два рази вечорами приходив в хатину, де жили Ліз з Христиною, слухав Христину, яка завжди скаржилася і чекала смерті. І вони плели разом цей безкінечний канат. Олегу можна було і не приходити — який з нього плетун, — Ліз дивилася на нього, відволікалася і намагалася знайти причину, щоби торкнутися його рукою. Олег терпів, терпів, слухав пустопорожні слова, намагався думати про інше, а потім все ж не витримував і втікав в майстерню або до себе додому.
Олег знав, що першим на кулі підніметься він, і ніхто цьому не заперечував — куля була його дітищем, без його наполегливості нічого би не вийшло. Казик останніми днями мовчки ходив за Олегом і ніяк не міг примиритися з думкою, що його власна мандрівка відкладається. Він сподівався на диво, яке допоможе йому здійснити першу подорож. Олег був непохитний. Тут було вперте переконання, що кулю задумав і зробив, в першу чергу, саме він, Олег, хоча ніхто і не вірив, а тому перший політ належить тільки йому і більше нікому.
Напевно, хтось і здогадувався про думки Олега, але вголос не казав.
Тільки Старий сказав. Вранці, коли мала піднятися куля.
Відчуваєш себе Наполеоном? — запитав Старий.
— Чому? — здивувався Олег. — Ніколи не бачив Наполеона. Навіть на картинці. І не знаю, що він зробив.
— Знаєш, — заперечив Старий, милуючись Олегом.
Олег підріс за зиму, плечі стали ширшими, волосся потемніло, але зберегло легку пишність. Хотілося запустити п'ятірню і покуйовдити.
Обличчя змінилося, втратило хлопчачу лагідність. Це було розумне обличчя. Можливо, недостатньо сильне, але в округлому підборідді і гострих скронях була внутрішня сила та впертість. Приємне лице.
— Ну добре, знаю, — усміхнувся Олег. — Завоював пів-Європи.
Він одягнув чоботи і перевірив, чи надійно вони прилягають до
штанів. Вайткус казав, що там, нагорі, буде холодно. Як в горах.
— Хіба цього недостатньо? — запитав Старий.
Прибігли близнюки, вихованці Старого, істоти безтурботні, схильні до вибухів сміху і необдуманих бешкетів. Вони, як і все селище, відчували, що сьогодні особливий, урочистий день, справжнє свято. І Олег, звичайний собі Олег, який живе за стінкою і у якого зла мати, сьогодні полетить в небо.
— Все це надто просто, — сказав Олег. — Наче математична формула. Олександр Македонський завоював півсвіту. Наполеон завоював половину Європи. Гітлер намагався завоювати всю Європу. Юлій Цезар також завоював. Здається, Єгипет. Усіх цих людей немає. Для мене навіть понять за ними немає, змісту немає. Ви їх бачите інакше. Бачили їхні портрети, читали про них книги. Для вас вони унікальні особи, а як для мене — звичайні. Я навіть Європи не бачив.
— Ну, звичайними їх назвати не можна, — заперечив Старий. — Саме незвичність і притягує до них людську пам'ять. Добра чи зла, але незвичайність.
— Для вас — так. Ви за ними могли вимірювати свій рівень існування. Я так не можу. Коли мені було років дванадцять, мене раптом почала мучити ця проблема. Що таке "завоював"? І я спитав у школі: а чи був другий Наполеон, який завоював не пів-Європи, а четверту частину? І ти відповів мені, що різниця між завойовниками — тільки у тривалості їхніх успіхів. Не було жодного, який би досяг своєї кінцевої мети.
— Пам'ятаю, — сказав Старий. — І ще я сказав, що ті, хто зазнали поразки на початку свого шляху, нам невідомі, бо у кожній війні є той, хто програв. І кожного Наполеона чекає його Ватерлоо лише тоді, коли він не загине раніше. Я пам'ятаю.