Дік наздогнав їх метрів через сто. Наздогнав, потім перегнав і пішов попереду. Олег йшов важко, ще не минули наслідки припадку. Мар'яна шкутильгала — поранила ногу, коли лізла за Томасом. Вони пройшли усього кілометрів десять, і довелося зупинитися на ночівлю.
Олег упав на сніг і відразу заснув. Він не прокинувся, аби напитися окропу з солодкими корінцями. І він не побачив того, що —побачили Дік з Мар'янкою, коли зовсім стемніло. Хмари розійшлися — і на небі з'явилися зірки, які ніхто з них ніколи не бачив. Потім небо затягнуло знову. Мар'яна також заснула, а Дік ще довго сидів біля тліючого багаття, гріючи ноги, дивився на небо і чекав — а раптом хмари розійдуться знову? Він чув про зірки, дорослі завжди говорили про зірки, але ніколи раніше він не здогадувався, яка велич і простір відкриваються людині, яка бачить зірки. Він розумів, що їм ніколи не повернутися у селище.
***
Вони піднялися удосвіта, випили трохи окропу, розтопивши сніг, і доїли солодкі корінці, від яких голод лише підсилився. Того дня вони йшли повільніше, як вчора, навіть Дік вибився із сил.
Найгірше було те, що вони не знали, чи правильно йдуть. На карті були намальовані орієнтири, але вони не співпадали. Зрозуміло чому: люди йшли тут минулого разу взимку, коли багато снігу, коли сильні морози та імла, і тому зараз все навколо виглядало іншим.
Прийшов відчай, бо перевал став абстракцією, у яку неможливо було повірити, як неможливо уявити собі зоряне небо, якщо його ніколи не бачив, і знаєш лише за розмовами. Олег шкодував, що заснув і пропустив небо, але, можливо, воно повториться наступної ночі? Адже хмари на небі стали тоншими, через них інколи проступала синява, і навколо було значно світліше, аніж внизу, в лісі.
Вдень, коли всі зовсім втомилися, Дік наказав зупинитися і почав розтирати снігом відморожені щоки Мар'янки. Тоді Олег побачив збоку, на снігу, синю пляму. Але до неї треба було пройти ще кроків сто, а сили танули, і Олег змовчав.
Нарешті, коли Дік наказав йти далі, Олег показав на синю пляму. Вони пішли до неї, прискорюючи кроки.
Це була синя коротка куртка з міцної тонкої тканини. Вона наполовину вмерзла у сніг, і один її рукав, набитий снігом, стирчав догори. Дік обкопав сніг навколо, аби витягнути куртку, а Олегом раптом опанувало болісне нетерпіння.
— Не треба, — сказав він хрипко, — навіщо? Ми скоро прийдемо, ти розумієш, ми йдемо правильно!
— Вона міцна, — сказав Дік, — Мар'янка зовсім замерзла.
— Мені не треба, — сказала Мар'яна, — краще підемо далі.
— Ідіть, я вас наздожену, — вперся Дік. — Ідіть.
Дік наздогнав їх через п'ятнадцять хвилин, тримаючи куртку в руці, але Мар'яна її не одягнула. Сказала, що куртка мокра і холодна.
Та головна причина — те, що куртка чужа і її хтось носив. А коли зняв і викинув, то загинув. Усім відомо, що з перевалу вийшло сімдесят шість чоловік, а до лісу дійшло трохи більше тридцяти.
Вони не дійшли того дня до перевалу, хоча Олегу постійно здавалося, що перевал ось-сь з'явиться, — зараз обійдемо цей льодовик, і буде перевал, зараз минемо цей виступ, і буде перевал... А підйом ставав все крутішим, а повітря ставало все менше.
Вони ночували, вірніше вичікували, коли закінчиться темрява, притиснувшись один до одного, закутавшись усіма ковдрами та палаткою. Мороз не давав заснути, вони провалювалися у забуття і знову прокидалися, щоби помінятися місцями. Від Мар'яни, яка лежала посередині, майже не йшло тепло — вона стала якоюсь безтілесною і гострою — пташині кості. Вони піднялися на світанку, над ними світліло синє зоряне небо, але вони не дивилися на небо.
Поступово розвиднювалося. Хмари були прозорі, як туман, і крізь них світило сонце, холодне, яскраве, — такого вони теж ще не бачили. Але вони не дивилися на сонце. Вони йшли, обходячи тріщини у кризі, виступи і карнизи. Дік вперто крокував вперед, обираючи дорогу, падаючи і зриваючись частіше за інших, але ні разу не поступившись першістю. І він першим вийшов на перевал, навіть не усвідомлюючи цього. Схил, по якому вони дряпалися, непомітно для очей вирівнявся і перетворився на плоскогір'я, а далі вони побачили попереду зубці хребтів. Хребет за хребтом, ланцюги засніжених гір виблискували під сонцем, а ще через годину внизу з'явилося провалля, посередині якого, величезний навіть звідси, з кілометрової висоти, лежав круглий диск темного металевого кольору. Він нахилився і втиснувся у сніг точно посередині провалля. До цього провалля капітан зміг дотягнути корабель, коли після вибуху у відсіку двигунів відмовили прилади. Він посадив корабель отут, коли вирувала хурделиця, у ніч і туман тутешньої злої зими.
Вони стояли рядком. Троє обірваних, перемучених дикунів, арбалети на плечах, мішки із звірячих шкур за спинами, обірвані, обпечені морозами та снігами, чорні від голоду і втоми, три мікроскопічні фігурки у величезному порожньому безмовному світі — й дивилися на мертвий корабель, який шістнадцять років тому впав на цю планету, і ніколи вже не злетить у небо.
Потім вони почали спускатися вниз по крутому схилу, втримуючи рівновагу на непевному камінні, поспішаючи до корабля, хоча ноги вже відмовлялися йти.
І через годину вони вже були на дні провалля.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Шістнадцять років тому Олегу і Діку було менше двох років. Мар'яни ще не було на світі. І вони не пам'ятали, як опустився тут, у горах, дослідницький корабель "Полюс". Їхні перші спогади були пов'язані з селищем, з лісом; повадки жвавих рудих грибів і хижих ліан вони взнали швидше, аніж почули від дорослих про зірки та інший світ. І ліс був значно зрозуміліший їм, аніж розповіді про ракети чи будинки, в яких можуть проживати до тисячі людей. Закони лісу, закони селища, яке з'явилося, щоб зберегти небагатьох людей, непристосованих до цього життя, які намагалися забути Землю, не пам'ятати нічого, і відродити тільки абстрактну надію на те, що колись їх знайдуть і все це закінчиться. Але скільки ще терпіти і чекати? Десять років? Десять років вже минуло. Сто років? Сто років означає, що знайдуть не тебе, а твого правнука, якщо у тебе буде правнук, і якщо він, як і все селище, зможе проіснувати стільки років. Надія, яка жила у дорослих, для другого покоління не існувала — вона б тільки заважала жити в лісі, але не передати дітям надію було неможливо, тому що навіть смерть для людини не така страшна, коли вона знає про продовження роду. Смерть стає остаточною тієї миті, коли з нею пропадаєш не тільки ти, але і все, що пов'язувало тебе з життям.