Мар'яна дріботіла вниз по схилу, схлипувала і повторювала:
— Матінко рідна... Матінко рідна...
Чомусь на снігу лежала мотузка. Олегу вдалося розпутатися?
Вона обігнула сіре громаддя і побачила, що біля провалля лежить Олег, міцно зв'язаний, а Томаса ніде немає.
— Олеже, Олежику! — закричала вона. — Ти живий?
Олег не відповів. Він спав. Люди завжди засинають, коли минає приступ. Він був один, але слід від нього продовжувався вниз, до провалля. Мар'яна заглянула туди і побачила, що в проваллі, недалеко, в п'яти метрах, лежить Томас, дуже спокійно, і якось навіть зручно.
Мар'яна не відразу здогадалася, що Томас мертвий.
Тоді вона спустилася вниз, поспішаючи, обламуючи нігті об льодяне каміння, довго трусила його, намагалася розбудити, і раптом зрозуміла, що Томас помер, розбився.
Олег, який прийшов до тями, почув плач дівчини і запитав слабим голосом:
— Ти де, Мар'янко? Що сталося?
Він зовсім не пам'ятав, як зіштовхнув Томаса вниз. Тільки потім за уривками жахливих видінь Олега та за слідами вони нарешті змогли зрозуміти, як і чому все сталося, як помер Томас.
***
Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар'яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар'яну, бо не терпів невдач.
Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:
— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.
— Ти хочеш заспокоїти Олега, — відповідала Мар'яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки. — Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.
— Правильно, — сказав Дік, — тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.
— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар'яна.
Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.
— Я не знаю, — сказав Дік. — Я пішов за козою, тому що нам потрібне м'ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.
— Я не хочу більше з ним говорити, — сказала Мар'яна. — Він холодний, як оцей сніг.
— Я хочу бути справедливим, — сказав Дік. — Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.
— Олег ще надто слабий, — заперечила Мар'яна.
— Ні, нічого, — обізвався Олег, — я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.
— Не треба, — сказав Дік.
— Чому?
— Тому що ми йдемо назад, — спокійно сказав Дік.
— Ти так вирішив? — запитав Олег.
— Це єдиний шлях до порятунку, — сказав Дік. — Через два дні ми будемо в лісі. Там я знайду багато їжі. Я приведу вас у селище, я обіцяю.
— Ні, — заперечив Олег, — ми підемо далі.
— Все це дурниці, — сказав Дік. — У нас немає шансів.
— У нас карта.
— А чому ти їй віриш? Карта стара. Все могло змінитися. І ніхто не знає, скільки нам ще йти без їжі, по голому снігу.
— Томас казав, що ми йшли швидко, що залишився один день.
— Томас помилився. Він сам хотів туди, він нас обманював.
— Томас не обманював. Він казав, що там є їжа і ми будемо врятовані.
— Йому хотілося у це вірити, він був хворий і погано розумів, що відбувається. Ми залишимося живими, тільки якщо повернемося назад.
— Я піду до перевалу, — сказав Олег. Він сказав це, дивлячись на тіло, вкрите ковдрою, ніби звертався до Томаса.
— Я теж піду, — сказала Мар'яна, — як ти не розумієш?
— Мар'янко, — пояснював Дік, постукуючи великим кулаком по каменю, відбиваючи у такт словам. — Олегу заморочив голову Старий. Він завжди втокмачував йому, що він розумніший, кращий за нас з тобою, що він особливий. Він не міг бути кращий за нас у селищі або в лісі, він завжди був слабший за мене. Навіть тобі у лісі він програє. Розумієш, йому потрібна ця казочка про перевал і дикунів, якими ми не маємо права стати. Я не дикун. Я не дурніший за нього. Нехай Олег іде, якщо він впевнений. А тебе я не пущу — тебе я заберу вниз.
— Дурниці, дурниці, дурниці! — закричала Мар'яна. — Нас відіслало селище. Нас всі чекають і усі надіються.
— Ми принесемо більше користі живими, — не відступав Дік.
— Пішли. — Олег простягнув руку до ковдри, щоби взяти у Томаса карту і вимірювач, і повільно промовив: — Пробач, Томасе, що ти не дійшов, і я беру в тебе такі цінні речі.
Він відкинув край ковдри. Томас лежав, заплющивши очі, обличчя його побіліло, і губи стали тонкими. Олег не зміг примусити себе доторкнутися до холодного тіла Томаса.
— Зачекай, я сама, — сказала Мар'янка. — Зачекай.
Дік піднявся, підійшов до скелі, підняв зі снігу флягу, струснув нею — там плюскотів коньяк. Хлопець відкрив баклажку і вилив коньяк на сніг. Гострий, незнайомий запах завис у повітрі. Дік закрутив кришку і повісив флягу через плече. Ніхто нічого не сказав. Мар'яна передала Олегові складену карту, вимірювач радіації і ніж Томаса.
— Нам його не закопати, — сказав Дік. — Треба віднести його під урвище і засипати камінням.
— Ні! — вигукнув Олег.
Дік здивовано звів брови.
Звичайно, не варто було відповідати, що не можна на Томаса класти каміння. Адже Томас мертвий, і йому байдуже.
Все зробив Дік. Олег і Мар'яна тільки допомагали йому. Більше вони ні про що не говорили. Олег і Мар'яна мовчки зібрались, взяли зовсім легкі мішки (навіть хмизу залишилося на одне-два багаття), розділили на три частини останні шматочки в'яленого м'яса, і Мар'яна віднесла Дікові його порцію. Той поклав шматок в кишеню і нічого не сказав. Потім Олег і Мар'яна піднялися і пішли, не озираючись, догори, до перевалу.