Струмені безінфектанта уперіщили у скафандри. Саллі виключила душ, зірвала шолом. Вона першою кинулася у кают-компанію.
Павлиш почав вилазити зі скафандра, коли почув крик Саллі.
Він влетів у кімнату. Кімната була яскраво освітлена. При такому світлі картина видалася зовсім неймовірною.
Усе в кают-компанії було перевернуте. Наче тут воював цілий полк. Сліди битви були повсюди: меблі перевернуті, посуд і прилади розбиті. І посеред цього безладу на підлозі лежала Клавдія з анбластом в руках.
Саллі схилилася над нею, прослуховуючи серце.
— Зачекай, — сказав Павлиш.
Він припідняв повіки Клавдії. Реакція була.
— Вона жива, — сказав він. — Але без пам'яті.
Павлиш швидко провів руками уздовж її тіла, намагаючись зрозуміти, чи є рани, але серйозних пошкоджень не виявив.
— Вона відстрілювалася, — сказала Саллі.
Павлиш теж помітив сліди пострілів на меблях і стінах.
Руки Клавдії були скривавлені — всі у подряпинах і синцях. Павлиш не міг знати, що у припадку безумства, викликаного укусом снігової блохи, Клавдія билася з уявним ворогом. Павлиш вирішив, що вороги були реальні, що хтось увірвався всередину станції і мало не вбив Клавдію.
Павлиш переніс Клавдію на диван, потім склав портативний діагност, який, на жаль, нічим йому не допоміг — він лише подав загальну картину безпам'ятства, нервового виснаження, але ні перспектив, ні лікування подати не зміг, оскільки навіть за аналогією з такими хворобами не стикався.
Усі спроби Павлиша привести Клавдію до тями не давали жодного результату.
Час минав. Уже двадцять хвилин минуло, як вони на станції.
— Мені здається, пульс слабшає, — прошепотіла Саллі.
Павлиш поглянув на прилади і заперечно похитав головою.
— Я повинна була відчути, — бідкалася Саллі.
— Незрозуміло, — сказав Павлиш, — наче таємниця зачиненої кімнати. Двері були зачинені, замок працює бездоганно, чужих слідів на станції немає, а хтось пройшов через могутні стіни...
— Що ми тут знаємо! — гірко сказала Саллі. — Ми ледве зачепили поверхню цієї планети і не знаємо, що там у неї всередині.
— Але хто з нас ще був таким обережним, як Клавдія?!
— Ти краще скажи, що робити. Я так більше не можу.
— Напевно, вихід один, — сказав Павлиш. — Піднімаємо планетарний катер.
— Летіти до маяка?
— Так, на максимальній швидкості через три години ми будемо біля маяка.
Маяк був у відкритому космосі, за межами поля тяжіння планети, яке заважало космічному зв'язку.
— Напевно, так, — сказала Саллі.
З маяка можна було вийти на зв'язок з Галактичним центром і підключитися до діагностичного пункту, який дасть рекомендації, що робити.
Вони перенесли Клавдію у катер.
Потім Павлиш знову повернувся на станцію. Могло статися так, що їм доведеться йти на зближення з пролітаючим поруч кораблем і вони не скоро повернуться сюди. А можливо, взагалі не повернуться.
Павлиш увімкнув камеру — у нього було півхвилини, поки Саллі задавала катеру програму польоту, — і відзняв картину погрому. Фотографія зможе допомогти, коли в Галактичному центрі аналізуватимуть причину трагедії. Причина може виявитися достатньо серйозною, і тоді планету закриють для досліджень, перевівши її у категорію небезпечних світів.
Останнє, що зробив Павлиш, покидаючи станцію — увімкнув програму консервації. Станція сама збере себе у контейнери, складе, замкне і підготує до евакуації.
Все. Павлиш перебігло катера.
Саллі сиділа на підлозі, підтримуючи голову Саллі.
Павлиш обережно підняв катер у повітря.
***
— Дік, — покликала Мар'яна, — Дікусику.
Дік схилився над нею.
Збиралася гроза — ось-ось мав піти дощ. Дік якраз планував накрити Мар'яну рештками плівки.
— Я думав, ти спиш.
— Я не сплю. Я пливла... я була далеко... Де Казик?
— Сам хвилююся. Його давно немає.
— Йди до нього, з Казиком біда, розумієш?
— Ти звідки знаєш?
— Я нічого не знаю, мені погано, тому що з ним біда.
— Ні, я не можу тебе залишити.
— Зі мною нічого... нічого зі мною не станеться. Йди.
Мар'яна говорила наполегливо, наче ворожила, наче й не бачила ні Діка, ні передгрозового лісу — нічого; вона дивилася кудись удаль, всередину простору, в її голосі був наказ.
— Йде дощ, — сказав Дік, роздумуючи вголос, — він швидко змиває сліди. Якщо йти, то зараз.
— Швидше, — наполягала Мар'яна, — може бути пізно. Може й зараз вже пізно.
Дік підкорився. Але спочатку він нагнув верхівки трьох невеликих сосон, зв'язав їх мотузкою і підняв туди Мар'яну. Це було не вельми надійне ложе, і над землею вона вивищувалася на висоті метра, але наземні гади не зможуть добратися до Мар'яни. Вона терпіла і повторювала: "Йди швидше".
— Я тобі залишу бластер, — сказав Дік.
— Не потрібно. Я лежатиму тихенько, причаюся. — Мар'яні було важко говорити.
— Тут легенька кнопка, навіть тиснути особливо не потрібно, — сказав Дік. — У мене є арбалет. Мені так звичніше.
Він вклав бластер у руку Мар'яні.
Та промовчала.
— Я побіг, — сказав Дік.
— Швидше.
Дік побіг слідами Казика.
Хоча хмари нависли низько, йшов дощ і було темно, Дік помічав чи зламану гілку, чи перевернутий камінь. Земля була мокрою. Але де-не-де Дік вгадував відбитки босих ніг Казика — чоботи він загубив ще в озері і біг босий.
Раптом Дік завмер. Він відчув запах шакалів. Не свіжий, але шакали тут недавно проходили.
А ось тут Казик зупинився. Насторожено — піднімався навшпиньках, — отже, теж почув шакалів, але для нього цей запах був набагато ближчим і свіжішим.
Дік ще більше розхвилювався. Якщо шакал був не один, Казику потрібно було якнайшвидше добігти до помешкання землян — з ножем хлопець не здолав би й одного шакала.
Дік перейшов через невеличку галявину і зрозумів, що шакал був не один. Їх було щонайменше три.
Пагорб. Купа каміння. Кров. Туша шакала...
Ось вони наздогнали Мауглі.
Запах крові шакалів. Запах крові Казика.
Дік побіг ще швидше. Він був страшний, і ліс злякано принишк, ховаючись від нього. Ліс відчував, що біжить звір, який роздере кожного, хто заважатиме йому.
І так само, як Казик, Дік вибіг на галявину, де стояла станція.
Станція була ледь освітлена, вона була казковим видивом — кілька куполів, зв'язаних тунелями, а в округлих ілюмінаторах — світло. Станція належала до того самого світу, що й "Полюс". Але в цей момент Дік не мав часу роздумувати й аналізувати.