— Але ж не можна... — сказала Саллі. — Він зараз як пам'ятник... — Вона враз замовкла.
— Люди вийшли в космос не для того, щоби залишати пам'ятники, які можуть знищити чуже життя. Ми — не джерела зарази, — сказала Клавдія. — Основа справжньої цивілізації — гуманізм.
Високі слова запалили очі Клавдії світлом подвижника.
"Тебе би на багаття, — подумав Павлиш. — Полум'я б відступило".
Саллі піднялася і вийшла з кімнати поставити чай. Вона зупинилася біля дверей і мовила:
— Ти завжди така самовпевнена...
Клавдія не відповіла.
Коли вони відпочили трохи, Казик зібрався йти до станції.
Мар'яна сказала йому:
— Зачекай, відігрієшся, підсохнеш.
— Я підсохну по дорозі, — сказав Казик. — Я швидко ходжу.
Дік віддав йому свій ніж — ніж Казика зламався — і хотів віддати бластер, але Казик не взяв. Він не мав довіри до бластера. Він сказав:
— Тобі знадобиться. Я йтиму, а ти мусиш сидіти і чекати.
Казик йшов до темряви, але по дорозі надибав річку, вона була дуже швидкою, і він пішов по ній вгору у пошуках місця для переправи, але забрів у болото. І вже в темряві повернувся назад.
Він побачив багаття, яке розпалив Дік.
— Це я! — крикнув він здалеку.
— Не знайшов? — запитав Дік і підвівся.
— Завтра знайду. Тепер я знаю, — сказав Казик.
Мар'яна лежала з розплющеними очима і мовчала. Їй було боляче, але не в нозі, а у всьому тілі — тупий повільний біль.
***
...Вони піднялися, коли розсіявся ранковий туман. Туман відходив, стікаючи, наче кисіль, в озеро і ховався в лісі. Поміж шматків туману був і димок багаття, на якому Дік кип'ятив воду. Павлиш, який полетів з Саллі до "Полюса", не помітив диму. А якби й помітив, вирішив би, що це туман, але Казик подивився на небо саме в той момент, коли катер промайнув над верхівками дерев.
— Ось вони! Відлітають! — закричав він.
— Ти бачив? — запитала Мар'яна.
— Так, маленький корабель.
— Напевно, вони полетіли в розвідку, — припустив Дік.
— Тільки б не всі, — сказав Казик. — Як ти думаєш, їх багато?
— Яка різниця?
— Якщо багато, то у них є інший корабель, щоби забрати Мар'яну, — сказав Казик. — Я піду, добре?
Він був нервовий — побачення із Землею було таким близьким.
— Почекай, випий чаю, — сказав Дік.
Дік міг би залишити Казика і піти до станції сам, але він нічого більше не сказав. У лісі повсюди небезпечно. Людина, яка охороняє дівчину, має такі ж шанси загинути, як і та, що рухається. Він розумів, яке це щастя для Казика — побачити справжніх землян. А сам цього не відчував. Він тільки хвилювався за Мар'яну: їй було сьогодні зовсім погано. Він примусив Казика випити окропу і сказав:
— Ну, біжи!
Він знав, що ніхто на планеті не ходить лісом так швидко, як Мауглі.
***
Клавдія не спала майже цілу ніч.
Увечері знову сперечалася з Павлишем: вона наполягала, щоб він вжив усіх потрібних заходів для ліквідації корабля. Слово "ліквідація", яке вона використовувала стосовно "Полюса", немов знеособлювало вчинки Павлиша, допомагало їй не бачити за "Полюсом" того, що бачив Павлиш. Існував предмет, який загрожував планеті. Існували інструкції, які передбачали ліквідацію небезпечного предмета. Корабля "Полюс" не існувало вже давно. Розумний акт ліквідації, який вона нав'язувала Павлишу, наче підводив риску під подією, що відбулася двадцять років тому.
Клавдія сама відкрила контейнер з імплозивом — спецвибухівкою, яка не порушувала природного балансу, перетягнула ящик у кают-компанію і безапеляційним тоном наказала Павлишу завтра вранці ліквідувати "Полюс", попередньо зробивши голограму його внутрішніх приміщень для звіту у Зоряній комісії. Якщо потрібно, погодилася вона з вимогою Саллі, Павлиш може забрати з корабля усі предмети та прилади, які потребують окремого дослідження на Землі, або мають сентиментальне значення для родичів загиблих астронавтів.
Після цього Клавдія витримала бурхливий, неорганізований і надто емоційний натиск Павлиша, який категорично відмовлявся підривати "Полюс".
— Ми перебуваємо, — сказала вона спокійно і впевнено, — в дальній розвідці. Коли ви, Павлише, погодилися полетіти у цю експедицію, ви прекрасно знали, що у надзвичайних ситуаціях останнє слово належить начальнику експедиції. У випадку відмови виконання наказу такий член екіпажу назавжди, повторюю, назавжди, втрачає право літати в космос. Ви маєте право вважати мій наказ нерозумним, можете бойкотувати його. За це рішення відповідальність несу тільки я. Ви зобов'язані йому підкоритися. Правило це, як ви знаєте, не має винятків. Не раз воно рятувало експедицію.
— Клаво, — сказала Саллі. — Це не той випадок. Нашій експедиції нічого не загрожує. Ми можемо відкласти це рішення до відльоту. Часу достатньо.
— Ми не можемо відкласти виконання рішення до відльоту, — наполягала Клавдія. — 3 кожною секундою зростає ризик зараження цієї планети.
Павлиш мовчав.
Логіка і залізна впевненість Клавдії мали певний гіпнотичний ефект. Можливо, він би продовжував сперечатися і знаходити нові аргументи, якби він не був вихований на Дальньому флоті, де авторитет капітана, начальника експедиції — обов'язковий, навіть головний елемент виховання. Клавдія мала рацію — у вирішальний момент командир корабля чи начальник експедиції повинен прийняти рішення, яке не обговорюється. Елемент помилки, який ховається в цьому, завжди менший, аніж ризик виникнення анархії. Людство може досягнути зірок, загального комфортного існування, люди можуть мандрувати у часі і досягати інших галактик. Але вони залишаються тими ж людьми, якими були тисячі років тому. Найбільш гуманна і талановита людина буде боятися смерті і прагнутиме кохання. Одні шукатимуть слави, інші спокою, люди вибиратимуть друзів і соратників у житті, але будуть зустрічати і ворогів, і суперників. Ідеальної людини, ідеального суспільства, на щастя, не буває — інакше людство завмерло б у нірвані і зігнило у блаженній нерухомості. Тому в Космосі повинен владарювати Закон. Придуманий людьми, недостатньо досконалий, з багатьма помилками, але єдиний для всіх і непорушний.
Цей закон втілювала Клавдія Сун, маленька вперта жінка, впевнена у своїй правоті так само, як був упевнений у своїй Павлиш. І правота Павлиша повинна була відступити.