— Борисе, цього ще бракувало! — Прихід Старого дав Ірині можливість зірвати на ньому злість, навіть ненависть до людей, які загрожують життю Олежика. — Ти ж хворий! Ти збожеволів! Іди, геть іди!
Старий засміявся. І це було дуже дивно. Час був не для сміху.
— Ідіоти, — сказав він весело. — І я головний ідіот!
— Сідай! — наказала Лінда і піднялася, щоб допомогти Старому. Напевно, вона подумала, що Старий марить.
— Тепер послухайте мене, — сказав Старий. Він підійшов до столу, сперся на нього своєю єдиною рукою, і світло каганця від билося в його очах. — Ми говорили, як би відремонтувати планетарний зв'язок на "Полюсі". Говорили?
— Звичайно, — погодився Сергіїв.
— Тільки останні ідіоти могли витрачати на це час, — мовив Старий урочисто. — Тому що планетарний зв'язок не потрібно ремонтувати.
— Чому? — запитав Вайткус.
— А тому, що його потрібно просто увімкнути!
— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергіїв, який вже зрозумів, що Старий не марить. Старий щось придумав.
— Хто мені скаже, де ще, окрім відсіку зв'язку, на кораблі є передавач?
— Ти правий, — майже відразу відповів Сергіїв. — Ми повні ідіоти.
— Де? — запитав Олег. — Що він має на увазі?
— Простіше не буває, — вигукнув Сергіїв. — Передавач є на катері. На рятувальному катері, який залишився на "Полюсі".
— І наскільки мені відомо, — сказав Старий, — передавач катера абсолютно справний. А ми й не думали про нього тільки тому, що були впевнені — нас тут ніхто не почує.
Стало зовсім тихо, ніби Старий сказав ці слова незрозумілою мовою. І кожен сам для себе перекладав їх.
— Ага, — пробасила в тиші Луїза. — Це інша річ!
Це, справді, інша річ, подумав про себе Олег. Це інша річ. За хвилину до слів Старого похід до корабля був жертвою, підкоренням перед холодною розумною Необхідністю. Кожен крок до корабля віддаляв Мар'яну і забирав у друзів шанс на порятунок. Хвили ну тому, вже підкорившись ненависній Необхідності, Олег проклинав похід і тих, хто змушував його йти до "Полюса", усі були ворогами, оскільки готові були змиритися із загибеллю Мар'яни... Ідея Сергіїва, хоч і давала якусь тінь надії, та не обіцяла надії негайної... Яке добре, гарне обличчя у Старого. Який він розумний і мудрий. А чому не я? І відразу ж виникло, як удар, як сором, усвідомлення, що про передавач на планетарному катері мав би згадати він, Олег. І не треба було ніякого польоту на повітряній кулі до річки. Вже давно, десять днів тому, два тижні тому потрібно було летіти на "Полюс" і викликати земну експедицію...
— Я мав подумати про це раніше, — сказав Сергіїв. Він був похмурий, ніби слова Старого його не втішили. І Олег зрозумів чому: він був батьком Мар'яни і думав зараз так само, як і Олег.
І був злий на себе так само, як Олег. І тоді Олег вперше відчув родинні почуття до Сергіїва — вони обидвоє люблять Мар'яну.
— Чого ж ми стоїмо?! — Олег спочатку почув цей крик, а вже потім зрозумів, що це кричить він сам. — Треба негайно йти!!!
— Спочатку зберемо усе по засіках, — сказав Вайткус, — щоб ви не померли від голоду.
— Ти йдеш вранці? — запитала Ліз, коли всі розходилися.
У ці дні вона до Олега не підходила, мовчала, тільки дивилася на нього здалека пильно і жалісливо. І мати з Олегом теж не говорила про той вечір. Олег наче й розумів, що сам винен — не треба було жаліти Ліз і тоді б він не став брехуном, адже навіть важко уявити собі негідника, який цілується з дівчиною, коли інша, яку він кохає, гине в дикому лісі. І тому він просто намагався про це не думати, а думав про Мар'яну і про похід на корабель. І це у нього, варто сказати, чудово виходило. Так наче Ліз взагалі не було в селищі. І тому, коли вона підійшла, Олег відразу згадав і відчув свою провину, і у ньому виникла злість на Ліз. Він ненавидів навіть запах духмяної трави, який йшов від неї. І напевно він сказав би щось несправедливе і образливе, але в цей момент він був уже у горах, на "Полюсі" і вмикав рацію...
— Йду, — відповів Олег. — І не треба мене жаліти. У мене все в нормі.
— Так, звичайно, я дуже радію. Але мені за тебе страшно. Адже мені від тебе нічого не потрібно, розумієш, тільки б ти на мене не сердився і пам'ятав мене.
— Добре, — відповів Олег, озираючись довкола, чи хто не чує їхньої розмови. — Я пам'ятатиму. Ти не хвилюйся.
— Підемо ввечері погуляємо? — запитала Ліз тихо, одними губами.
— Погуляємо?
— За частокіл, недалеко.
— Ти що? — щиро здивувався Олег. — Я всю ніч збиратимуся, ми удосвіта виходимо.
— Ми недовго, — просила Ліз. — І ти повернешся.
— Подивимося, — сказав Олег.
Йому знову було шкода цієї дівчини, і в його руках і губах жив соромітницький, але незабутній спогад про її шкіру і вуста, і він розумів, що не можна з нею нікуди йти, і не хочеться, адже й справді не хочеться...
І він втік у майстерню, щоб допомогти Сергіїву зробити кішки — залізні кігті, з якими легше і безпечніше переходити льодяні скелі. А потім він забув про Ліз.
А вона довго стояла біля частоколу, подалі від воріт, у тіні, чекала, хоча й сама не вірила, що він прийде. Потім замерзла і попленталася спати, а Олег повернувся додому ще пізніше, коли Сергіїв вигнав його, щоб виспався перед походом.
І тільки коли лягав, Олег згадав про Ліз і подумав з полегкістю — "Ну й добре, що я забув".
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Цього разу урочистих проводів не було. Не той настрій і не той похід.
Було зовсім рано, дітлахи ще спали, біля воріт зібралися тільки старші і прибігла Фуміко, вона до останньої миті сподівалася, що її візьмуть. Вона підслухала, що Олег розмовлятиме з тими, хто врятує Казика, і хотіла почути, як це все відбуватиметься. Але звичайно, і мови не могло бути про те, щоб брати її в гори: вона слабенька, буде тягарем.
Зі своєї хижки поспішала Ліз. Вона несла торбинку. Ліз не проспала, але затрималася, шукаючи, що б таке смачненьке дати з собою Олежику. Вона була як мишка — завжди ховала смачні речі, але інколи забувала про них. А тепер перекопала все і знайшла солодкі корінці, грудку цукру, ще минулорічного, і жалюгідні рештки своєї зимової спроби спекти пиріг. Ліз хотіла загорнути все якомога гарніше, але поспішала і не виходило — пересипала все у звичайну торбинку, з якою ходять по гриби, і побігла до частоколу.