Клавдія вибігла з купола. Зупинилася.
— Висновок перший, — сказала вона. — Анбласт проти великих хижаків не діє, або діє не досить ефективно.
— Це зовсім не хижак, — сказав Павлиш. — Такими пластинами краще перетирати їжу, аніж рвати. Хоча, коли б воно нас перетерло, нам би було вже не до роздумів. Дякуємо, Клавдіє.
— Я весь час стежила за вами, — сказала Клавдія.
— У мене коліна тремтять, — озвалася Саллі.
— Я задоволена, що так сталося, — продовжувала Клавдія. — Це предметний урок.
— Не зрозумів, — сказав Павлиш.
— Предметний урок обережності. Ви вирішили розгулювати по цій планеті, як по Землі. Тепер ви цього не робитимете.
— Напевно, ви маєте рацію, — зітхнув Павлиш. — Допоможете перенести тушу в лабораторію?
— Я задіяла серворобота, — сказала Клавдія.
Наче почувши її слова, з люка виліз серворобот і поволі посунув до туші чудовиська.
— Що у вас на нозі? — запитала Клавдія.
Помаранчевий лишайник вкрив тонким слизьким шаром штанину скафандра майже до коліна. Перш ніж пройти дезінфекцію, Павлиш зіскріб лишайник у пробірку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Падав дощ зі снігом, ніби зима вирішила повернутися, тому зібралися у Старого, у класній кімнаті. Ледве помістилися усі. Дітлахи сиділи на підлозі, їх хотіли вигнати, але ніхто не пішов, навіть найменші. Олегові здавалося, що всі дорослі мають тільки одну мету — висміяти Сергіїва як брехуна і фантазера. А на Олега просто не зважали. Олег не розумів, що все це — містичне побоювання, бо усім так хотілося, щоби Сергіїв побачив саме скаут. Тому аргументи проти цього були найрізкіші. Навіть дурні, на думку Олега.
Наприклад, мати чомусь сказала, що це був автоматичний супутник, залишений ще попередніми дослідниками.
В атмосфері? — відповідав Сергіїв. — У достатньо густих шарах? Та ж після першого кола супутник просто згорить!
— А висота? Ти впевнений у висоті? — запитав Вайткус. Він розчервонівся, став темніший за свою руду бороду.
— Олеже, повтори.
Олег повторив, напевно, уже вп'яте, що це був темний предмет, рухався він швидко і залишав за собою пухнастий слід.
— Висота до десяти кілометрів, — сказав Сергіїв.
У кімнаті було задушно, але двері не відчиняли, бо сліпа Христина застудилася і кашляла.
— Можливо, — сказала тітка Луїза, — що тут є дуже швидкі птахи. Казково швидкі птахи.
— Зі швидкістю тисячу кілометрів на годину? — терпеливо запитав Сергіїв.
Олег дивувався його терпінню. Йому давно хотілося закричати: ніякий це не птах, не супутник, тут, десь зовсім поруч, є люди, а ми чомусь сидимо і витрачаємо час надаремні розмови!
— Для планетарного катера, ти думаєш, він замалий? — запитав Вайткус.
— Ну типовий скаут, розумієш, типовий скаут, — відповів Сергіїв, — Я їх в житті набачився — сотні. І сам запускав.
— Отже, вони нас сфотографували? — запитала Мар'яна.
— Не думаю, — сказав Старий. — Карту планети зробили у попередній експедиції, коли сюди прилітав "Тест". Це або біоскаут, або геологічний...
— Ну, хоча б ти віриш... — сказав Сергіїв.
— Мені би хотілося вірити, — відповів Старий.
— Отже, вони можуть нас і не помітити? — запитала Мар'яна.
— Можуть і не помітити, — погодився Сергіїв. — А можуть і помітити.
— Тільки не треба цього оптимізму, — сказала Христина. — Ніхто нас не помітить. Для того, щоб помітити, нас треба шукати. Ви що, не уявляєте собі, якою мізерною цяткою ми здаємося на обличчі цієї планети? Нікчемною, причому металу в нашому селищі так мало, що при будь-якому аналізі він видаватиметься породженням лісу і продовженням його. Ніхто нас не знайде.
— А раптом випадково?
— Скаути беруть проби біосфери, повітря, ґрунту, вони не складають карти, — сказав Старий. — Христина має рацію, шанси знайти нас мізерні. Не варто забувати, що ми постійно під хмарами.
— Але вони можуть побачити корабель, — сказав Олег. — Над ним часто буває чисте небо.
— Шанс трохи більший, — погодився Сергіїв. — Але теж невеликий.
Все, подумав Олег, вони починають погоджуватися. Вони дали себе вмовити. Ніби зробили послугу. Йому раптом захотілося голосно сказати, щоб всі почули — якби не його куля, вони б ніколи не побачили скаута; можливо, ця експедиція, яка запускає скаути, сидить тут вже півроку і незабаром збирається повертатися на Землю. І він так реально уявив собі корабель, схожий на "Полюс", але інший, і як там ходять люди, чисті та одягнуті у красиві мундири чи скафандри, і як вони закривають контейнери зі зразками досліджень: ось і все, нічого цікавого на цій планеті немає, окрім крикливих кіз та шакалів.
У кімнаті було дуже тихо.
І несподівано пролунав тихий голос Казика. Він сидів на підлозі, разом з дітьми, а Фуміко лежала животом у нього на колінах.
— А може, вони вже відлітають?
— Хто відлітає? — запитала високим голосом Христина. — Чому ти вирішив? Вони нікуди не відлітають.
Порив вітру жбурнув на дах снігом, і дах тремтів.
Світло, що прозирало через віконця, затягнуті міхурами мустангів, було таке тьмяне, що обличчя людей розпливалися у напівтемряві, і було незрозуміло, що на них написано. Однакові сірі плями.
— Потрібно до них піти, — сказав Дік. — Якщо ми будемо тут сидіти, нічого не трапиться. Треба піти до них і сказати їм, що ми тут.
— Молодець, Дікусику, — сказала Мар'яна і поклала руку на його плече.
Безглуздя, подумав Олег ображено. Це мав сказати я. Чому я чекав, поки скаже Дік?
— І куди ж ви підете? — запитала мати. — Може, цей скаут ходить колами? Може, він летів праворуч, а, може, ліворуч? А можливо, він мав приземлитися в іншій півкулі?
— А що ти пропонуєш? — запитав Старий.
— Потрібно подати якийсь сигнал.
— І який ми подамо сигнал?
— Я думав про це, — сказав Сергіїв. — Мені здається, що наше становище не таке й безнадійне. Ми точно знаємо напрямок руху скаута. А зі свого досвіду, можу сказати, що скаути дуже рідко ходять колами. Біоскаути літають "ромашкою".
— Якщо це був біоскаут, — сказала мати.
Олег зрозумів, що мати впирається не тому, що насправді не вірить Сергіїву і вважає будь-яку спробу знайти експедицію безглуздою. Вона просто злякалася, що шукати експедицію відішлють її Олега. І не говорить про це, а шукає інші причини.
— Він летів по дуже пологій дузі, — сказав Сергіїв, — а потім зник у хмарах.