Фауна ніяк на нього не реагувала.
Павлиш поволі пішов по ріденькій траві до капсули, погладив її м'який бік, що нависнув над ним. Потім подивився на ілюмінатор геологічної лабораторії. Так і є — Клавдія стоїть біля ілюмінатора і дивиться, чи вміє її хлопчик переходити дорогу на зелене світло.
Павлиш помахав Клавдії, вона підняла руку у відповідь, але від ілюмінатора не відійшла.
— Дітей тобі треба, — сказав Павлиш, — п'ятьох як мінімум.
І відразу ж злякався, чи увімкнув інтерком. Ні, не увімкнув, вона не чула. Бо ж образилася б.
Тепер можна не поспішаючи роздивитися довкола.
Крутий купол станції з рукавами коридорів і маленькими відсіками лабораторій стояв за двісті метрів від лісу. На цей бік і виходив ілюмінатор, біля якого стояв стіл Павлиша.
Якщо обійти станцію, що Павлиш і зробив, то опинишся на пологому схилі, який веде до великого озера. Схил був зарослий травою, а нижче з голої землі вилізали округлі спини каменів, побіля яких росли зарості кущів.
Озеро було сірим, рівним, спокійним, та й взагалі весь цей світ створював враження спокійної сірості. Тільки враження. Павлиш розумів, що ця сірість приховує пристрасті і трагедії, первісні, але тому ще жорстокіші, що цей світ зачаївся, приглядаючись до зайди.
Павлиш глянув угору. Упродовж трьох днів хмари жодного разу не розійшлися, щоби хоч на хвилинку показати сонце. Вони були такого ж кольору, як і озеро, і такі ж рівні, що не можна було зрозуміти, рухаються вони, чи висять непорушно над головою.
Попереду щось блиснуло.
Павлиш обережно пішов донизу схилом і зупинився за кілька кроків від виблискуючої істоти, яка жваво закопувалася у землю. Істота не звертала на нього жодної уваги. Павлиш підійшов ближче, тримаючи анбласт напоготові. Металево виблискуючи, круглувата спинка істоти вже майже зникла під землею. Павлиш присів навшпиньки і почав обережно розгрібати розпушену землю. Потім він підхопив істоту і різким рухом висмикнув її назовні.
Вона не чинила опору. Щось тріснуло. Павлиш побачив, що в землю тягнеться довгий щуп. Він підняв кулю на долоні і зрозумів, що йому пощастило упіймати найрідкіснішу у цих місцях "тварину" — бур-мобіль Клавдії, і тепер Клавдія відірве йому за це голову — і правильно зробить.
Оскільки бур все одно доведеться ремонтувати, він прихопив його з собою, потім витяг із землі його тонкий щуп і все це склав у контейнер для зразків. Потім, хоч і дуже не хотілося цього робити, він натис кнопку інтеркому і викликав Клавдію.
— У вас всі бури справні? — запитав він.
— Один щойно вимкнувся, — сказала Клавдія. — Я саме хотіла вас попросити перевірити, що з ним сталося.
— Не треба просити, — відповів Павлиш. — Я влаштував на нього полювання і щойно спіймав. Я його принесу Саллі, вона полагодить.
— Але ж він металевий! Круглий! Його важко з чимось сплутати!
— Як бачите, хто боїться, у того в очах двоїться, — сказав Павлиш. — Неуцтво призводить до фатальних помилок.
Павлиш відімкнувся. Він злився на себе. Жоден нормальний біолог не переплутає прилад із живою істотою. А всі вважають, що Павлиш нормальна людина і навіть учений.
У цьому небезпека чужого світу і власної сторожкості. Дивовижне поєднання — сторожкість разом з безпекою.
"Я ж бо поліз за цією кулькою, оскільки знав, що мій скафандр міцний, жодні зуби його не прокусять, що мій анбласт покладе будь-якого хижака, що я у крайньому випадку можу втекти в купол і навіть полетіти в космос у капсулі і там чекати, поки мене не підберуть. У мене немає підстав боятися цієї планети, якщо вона не захоче влаштувати нам якісь катаклізми. І разом з тим я їй не вірю. Я остерігаюся її і роблю все, щоби вивчаючи її, ні в чому з нею не зіткнутися. А що, якби я потрапив сюди просто так, без куполів, скафандрів, голий-голісінький? Чи подивився б на цей ліс і озеро таким зацікавленим поглядом? Чи ліс приховував би для мене смерть, і в озері причаїлась би смерть, і повітря загрожувало смертю?"
Це були пустопорожні думки, вони ні до чого не привели. Краще спуститися до озера і взяти проби води. Звичайно, це може зробити і скаут, і навіть краще зробити, ніж Павлиш, але навіщо все довіряти скаутам. У них немає фантазії, а у Павлиша вона прекрасно розвинута.
Павлиш обійшов кущі і прямував відкритою місциною.
Здається, фауна тут дуже бідна, це дивно, бо з рослинністю тут все гаразд. Хоча не виключене існування світу, в якому владарює флора.
Раптом він побачив комаху — щось чорне і прудке майнуло під ногами, здійнялося чорною цяткою вгору і полетіло до кущів.
"Ну ось, — задоволено подумав Павлиш, — перше знайомство".
Павлиш опустився до самої води. Постояв на березі. Вода в озері була чистою, а біля самого берега вкрита тонкою кригою. До криги знизу примерзли тонкі волосинки водоростей. Тоненька змійка в палець завдовжки прослизнула між камінням і зникла в глибині води.
Далекий берег озера ховався у мороці, і можна було лише вгадати, що там піднімаються пагорби.
Павлиш розбив кригу, набрав у пробірку води, потім розкидав камінці, сподіваючись побачити ще якусь живність. Та нікого не знайшов.
Далеко, метрів за сто від берега, вода спінилася, щось темне, схоже на панцир величезної черепахи, піднялося над нею, потім різко опустилося, і вода завирувала, вкрилася колами.
Павлиш піднявся з пробіркою в руках. Вода заспокоювалася, озеро мовчало. Воно чекало, що зробить Павлиш. Мимовільно він оглянувся — до куполів було далеко. Вода знову завирувала, але інакше: на ній з'явився бурий слід — хтось, ховаючись від Павлиша, швидко плив до берега.
До всього, стояла мертва тиша, навіть вітер затих.
Павлиш відчув незрозумілий, ірраціональний страх перед цим привидом, який беззвучно плив до нього. Чоловік відступив крок від берега, не подивився під ноги, натикнувся на камінь, ледве втримав рівновагу і несподівано для себе побіг нагору схилом, не озираючись і намагаючись робити вигляд, що йому просто набридло гуляти по берегу.
— Павлиш? — почув він голос Клавдії. — Нічого не сталося?
У цієї жінки була інтуїція. А, можливо, досвід.
— Нічого, — сказав Павлиш, намагаючись заспокоїти дихання.
Він перейшов на крок, кинув погляд через плече на озеро.