— Ну ось, — підтвердив Олег, підстрибуючи на місці, щоб перевірити, чи добре на ньому сидить одяг. Потім він взяв флягу з солодкою водою і повісив через плече. — Я й кажу. Завойовування — звичайна справа загарбників. І всі вони однакові. Але це чуже і незрозуміле заняття. Як і торгівля. Для мене незвичайний той, хто робить щось вперше.
— Ти маєш рацію, — погодився Старий. — Та я назвав тебе Наполеоном не тому, що хотів порівняти тебе із завойовником. Аналогія була в іншому. Все селище повилазило на двір, бо ти сьогодні запускаєш свою кулю.
— Ну, не я один.
— Сьогодні усі ми виконуємо твою волю, ти розумієш це, чи ні? І я уявив собі таку картину... Я сам цього не бачив, але, на відміну від тебе, можу уявити... Ранок. Десь в Австрії або в Пруссії, на початку дев'ятнадцятого століття. Наполеон провів ніч в невеличкому, пропахлому ваніллю, чистенькому готелі. Він прокидаються від шуму за вікном і ще спросоння підходить до вікна і відчиняє його. Уся дорога і площа містечка заповнені візками, фургонами маркінтанток, гарматними запрягами. Йдуть люди, іржуть коні — стовпотворіння. І раптом Наполеон розуміє, що у цьому загальному русі є незвичність — він чимось спричинений, з чогось росте, набирає сили... І ці солдати чекають сніданку біля похідної кухні не тому, що люблять снідати саме таким способом, і ці гармати виїжджають на площу зовсім не тому, що гарматникам немає більше що робити, — весь цей рух, усе це збіговисько життів і доль відбувається за волею
його, Наполеона, у якого цілу ніч болів зуб і якому раптом хочеться закричати у відчинене вікно: "Швидше повертайтеся додому!"
— І він закричав? — запитав Олег.
— У тобі виробляється обов'язкова риса великої людини... — Старий був незадоволений. — Ти втрачаєш почуття гумору.
До хатки зазирнув Казик. Його тонка гнучка фігура була напружена. Він ніяк не міг змиритися з тим, що не полетить сьогодні на кулі. Але розумів, що найголовніше, аби куля полетіла — навіть без нього. Бо якщо вона полетить сьогодні, то Казика обов'язково візьмуть наступного разу.
— Я йду, — сказав Олег. Він був готовий.
Вони з Казиком вийшли з дому. За ними Старий. Він важко спирався на палицю. Палиця була нова, сумирна. Минулорічну палицю, гарну, сріблястого кольору, йому восени зрізав Дік на шиплячій галявині. Але коли прийшла весна, палиця одного чудового дня пустила гострі липкі паростки, і спробувала втекти з хатки, поки Старий проводив урок. За палицею ганявся весь клас, а коли упіймали, то відпустили на волю. Палиця долізла до частоколу. Там пустила коріння і перетворилася на розкішний кущ. Старий якось почув, як хлопчаки збиралися рибалити і домовлялися зустрітися біля "палиці", та й здогадався, що вони мали на увазі.
Уже з галявини Олег озирнувся і подивився на Старого, котрий повільно шкутильгав до нього. Йому раптом стало його шкода. Старий вже скоро помре. Він став гірше ходити, часто хворіє, навіть у школі йому нелегко проводити уроки. Він усе забуває. Добре, що діти виросли і скоро вже полетять на Землю. Старий багато зробив. Якби не його школа, ніхто не зміг би навчити дітей всім наукам.
На полі, за сараями, потворним пагорбом лежала повітряна куля. Пальник шипів і наганяв гаряче повітря усередину кулі. Але працював він на чверть потужності. Сергіїв, який командував кулею, не хотів ризикувати.
Куля була схожа на великого гірського слона — безформне громаддя плоті, що ледве рухається уві сні. Ще на світанку куля була звичайним великим шматком ганчірки, окремо сіткою, окремо кошиком. Усе змінилося. Куля оживала.
Коза з козенятами сторожко завмерли віддалік.
Коли підійшов Олег, Сергіїв, що стояв біля кошика, запитав:
— Додамо полум'я?
Він звертався до Олега, як до рівні. Він теж визнавав, що куля — власність Олега, як дзеркальце — власність Мар'яни. Але це не означало, що дзеркальце не належить всім. Бо ж не могла Мар'яна відмовити, якщо знадобиться дзеркальце?
— Ми потім теж полетимо? — запитала руда Рут.
Усі обличчя здавалися дуже чіткими, наче Олег дивився на них через лупу. Ось біжить Мар'яна з банкою клею — вона помітила, що шов десь пропускає повітря.
Ось велика Луїза, огрядна, товста жінка з опухлим обличчям, поправляє гілку, що вилізла з кошика.
Куля здригнулася, наче зітхнула, і якось відразу стала округлішою.
Олег нагнувся, перевіряючи, чи надійно вона прикріплена до землі. До кілків, глибоко забитих у землю, були прив'язані мотузки. А поряд з кошиком у землю був закопаний покручений штир із залізного дерева — якір. Поруч канат, складений акуратними кільцями.
Куля ще раз зітхнула. Тепер вона була майже округлою і торкалася землі лише в одному місці.
— Я залізу в кошик? — запитав Олег у Сергіїва, і голос його несподівано зірвався.
Він злякався, що інші помітять його хвилювання і сміятимуться. Про себе він подумав: "Я не Наполеон. Я хочу незвичайних справ, а не завоювань. Я не хочу, щоби через мене люди їли на похідних кухнях і стріляли з гармат. Люди рухаються не тому, що я того хочу, але якщо їм буде краще від моїх вчинків, я радітиму".
— Ще рано, не полетить, — сказав Сергіїв. Він не засміявся.
Несподівано куля припіднялася, відірвалася від землі, але відразу ж опустилася назад. Велика сітка врізалася в її тіло, і тонка оболонка міхурами вилазила в чарунки.
— Краще, якби матеріал був міцніший, — сказав Вайткус. — У майбутньому звернімося до досвіду дирижаблів.
— До якого досвіду? — Олег раптом зрозумів, що дирижабль для нього — пустопорожнє слово.
— Якщо покрити кулю тонким шаром клею, — пояснив Вайткус, погладжуючи бороду, — вона стане міцнішою.
— Чому ж ти раніше не сказав? — Олег збагнув усю красу цієї думки, і образився на Вайткуса, що той приховав від нього таку чудову думку.
— Я тільки зараз подумав, — зізнався Вайткус.
— Це збільшило би вагу, — заперечив Сергіїв.
Куля нарешті відірвалася від землі і криво, під кутом до кошика, піднялася вгору.
Олег не чекав. Він переліз через край кошика і встав у ньому, міцно тримаючись руками за борти.
Кошик був невеликий, півтора метри в діаметрі і висотою до пояса. Усередині вмістився ще й запас палива, і кілька мішків з піском — на кожній кулі обов'язково мусить бути баласт.