Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.
Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар'яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.
ЧАСТИНА ДРУГА. ЗА ПЕРЕВАЛОМ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Відлига затягнулася на два тижні.
За календарем весні приходити було ще зарано, але всі сподівалися, що морози більше не повернуться.
У селищі подвійний календар. Один — місцевий, він визначається зміною днів, початком зими та літа. Другий — земний, формальний. Як закон, який ніхто не виконує.
Давно, майже дев'ятнадцять років тому, за земним відліком і шість років за місцевим, коли решта тих, хто врятувався після катастрофи "Полюса", досягли лісу, Сергіїв зробив перший карб на стовпі, вкопаному за крайньою хатиною. Один карб — земний день. Тридцять карбів чи тридцять один — земний місяць.
Поступово календар перетворився у суцільний ліс стовпів із карбами. Над ними зробили дах від дощу та снігу. Карби були різними. Одні більшими, інші меншими. Біля деяких — допоміжні знаки. Знаки смерті і знаки народження. Знаки епідемії і знаки сильних морозів.
Коли Олег був маленький, ці стовпи видавалися йому живими і мудрими. Вони все пам'ятали. Вони пам'ятали, що він погано вивчив біографію або посварився з мамою. Якось Мар'яна зізналася Олегу, що теж боїться тих стовпів. А Дік розсміявся і розповів, що хотів зрізати зі стовпа поганий карб, але Старий упіймав його на гарячому і висварив.
Календар Сергіїва обманював. Усі про це знали. Він обманював двічі. По-перше, доба тут на дві години довша, аніж на Землі. По-друге, таких діб на рік більше тисячі. Коротке літо, довга дощова осінь, чотириста днів зими і холодна, також довга, весна. Уся ця довга арифметика і стала своєрідним вододілом поміж старшими, які вийшли з корабля, і молодцю. Старші роблять вигляд, що вірять стовпам під дахами і рахують земні роки. Молодші сприйняли місцевий рік, як він є. Бо як зрозуміти, коли осінь — це рік, а зима — теж рік.
Отож, відлига затягнулася на два тижні. Сніг потемнів, потоншав. Схил цвинтарного пагорбу, повернутий до селища, став рудим — вилізли і заворушилися, повіривши, що настала весна, молоді пагони лишайника. Єдина вулиця селища стала суцільною смугою болота. За будиночками смуга ділилася навпіл — вузький потічок вів до воріт і частоколу, широкий завершувався біля майстерень та хлівів. Праворуч від майстерні, перед хлівами кіз, утворилася глибока зелена калюжа. Вранці козенята розбивали в ній лід гострими кігтями і бавилися в болоті, розшукуючи хробаків. Потім починали битися і здіймати бризки, падали в болото, дриґали ногами — також вітали подобу весни. Лише коза, її величність Коза, матір цього сімейства, чудово розуміла, що до весни ще далеко. Вона годинами тупцювала біля майстерні, звідки йшло тепло, а коли їй обридало, починала тертися панциром до стіни. Майстерня розкачувалася. Олег вибігав надвір і відганяв козу палицею. Побачивши Олега, коза вставала на задні ноги, розмахувала передніми, нависала над Олегом і тоненько мекала від радості. Вона була впевнена, що її улюбленець жартує. Тоді Олег кликав на допомогу Сергіїва. Його коза побоювалася. "А ну, — грізно казав Сергіїв, — повертайтесь, мадам, до материнських обов'язків. Ваші діти — безпритульні!" Коза не поспішала відходити, високо закидала зелений зад. До козенят не поверталася, а йшла поволі до частоколу і завмирала там, маючи надію, що з'явиться її друг, солідний козел, заввишки три метри, з кістяними гребенями.
Інколи козел з'являвся на галявині і тонким голосом кликав козу на прогулянку. Близько до огорожі він не підходив, боявся людей. Коза бігла до воріт і, якщо там нікого не було, сама відчиняла браму і зникала на кілька днів. Від таких прогулянок уже тричі були приплоди, і тому в стайні жило семеро козенят різного віку.
Користі від кіз було мало, але вони стали частиною життя, доказом живучості селища, забавкою для дітей, які їздили на них верхи, хоча козенятам це не подобалося і такі ігри закінчувалися синцями. Можна було, звичайно, їх зарізати і з'їсти — вбивали ж мисливці диких кіз. Взимку, коли стало зовсім сутужно з їжею, Дік запропонував сам все це владнати. Але Мар'яна протестувала і її підтримав Старий. Дік стенув плечима, він не любив сперечатися і пішов в ліс, незважаючи на завірюху. Повернувся пізно ввечері, відморозив пальці на лівій руці, але приніс маленького ведмедика.
Одна перевага від існування кози все ж була. Вона виявилася чудовим охоронцем. І навчила сторожувати козенят. Варто було чужому підійти до огорожі, як козяча сім'я знімала такий рейвах, що прокидалося усе селище. Правда, потім, якщо козі здавалося, що небезпека серйозна, вона втікала у найближчу оселю ховатися. Тут вона розтрощувала усе, що не так лежало, і спустошувала, якщо вчасно не отямитися, усі миски і каструлі.
Коза, істота добра і товариська, ненавиділа тільки Чистоплюя. Напевно, вона колись з ним зустрічалася. До його клітки вона підходити не наважувалася. Але здалеку тупотіла ногами і погрожувала. Мекала і вимагала, щоби селище звільнили від такого огидного мешканця.
Найпершим познайомився з Чистоплюєм приймак тітки Луїзи — Казик.
Навесні Казику виповнилося тринадцять років, хоча на вигляд не даси і десяти. Маленький, сухий, темна шкіра, уся в синіх цятках від перекотиполя, руки подряпані, шрам через усе чоло, навскіс. Казика називали ще й "Мауглі", бо ліс був для нього рідним домом. Якщо інші підлітки ходили до лісу, навіть ночували там, знали, як заховатися від хижаків посеред хащів білої сосни, то Мауглі міг жити в лісі цілими тижнями. У лісі він був господарем. І це знали всі. Дерева слухняно прибирали гілки з його дороги, гриби закопувалися в землю, ліани-хижаки підтискали хвости. Його запаху боялися навіть шакали. Мауглі ніколи не брав у ліс арбалет. Він кидав ніж так сильно і влучно, що міг пришпилити комара до стовбура з відстані п'ятдесяти метрів.