Звір швидко і дрібно затремтів. Його маленькі червоні очиці дивилися приречено і безтямно.
Дік прицілився з арбалета, намагаючись влучити.
— Стій! — закричала Мар'яна. — Це ж цап!
— Правильно, — прошепотів Дік, завмерши на місці, — це м'ясо.
Але Мар'яна вже йшла до цапа, обходячи багаття.
— Зачекай, — спробував зупинити її Томас.
Мар'яна скинула його руку зі спини.
— Це ж мій цапик, — сказала вона. — Як виріс!
— Твій давно здох, — заперечив Дік, але його рука з арбалетом опустилася: м'ясо в них ще було, а вбивати просто так Дік не любив. Мисливець вбиває стільки, скільки може віднести.
Цапик поточився назад. І завмер. Напевно, те, що чатувало назовні, більше лякало його, аніж Мар'яна. Дівчина нахилилася, швидко витягла з мішка смачний білий гриб і простягнула цапику. Той зітхнув, понюхав, відкрив бегемотову пащеку і слухняно проковтнув подарунок.
Першим чергував Олег. Цап залишився. Він відступив до стінки, наче намагаючись втиснутися в неї, дивився одним оком на Олега та інколи голосно зітхав. Потім починав чухатися до стінки.
— Бліх напустиш, — пригрозив Олег. — Стій сумирно, бо вижену.
Уважний, зосереджений погляд цапа створював враження, що той слухає і розуміє Олега, але насправді тварина наслухала, що робиться назовні.
Дивлячись на тліюче багаття, хлопець непомітно задрімав. Йому здавалося, що він не спить, а бачить, як над головешками здіймаються сині іскорки і танцюють парами, сплітаючись у хоровод. Раптом цап голосно замекав і затупотів копитами. Олег умить прокинувся, та не відразу збагнув, де він, але через секунду побачив, що цапа на старому місці немає — він стрибнув углиб печери, а в отвір розірваної запони залазить сіра пухирчаста маса і поволі, як тісто, суне в печеру. В маси була якась тупа цікавість, впертість, а цап приречено мекав, прохаючи про допомогу — напевно, вирішив, що тісто прийшло спеціально за ним. Олег чомусь вирішив, що для нічного привида ця маса надто негарна, він обмацував долівку довкола себе, але ніяк не міг знайти арбалет, як і не міг відвести погляд від маси, яка сунула на нього, випускаючи задушливий кислий сморід. І тому раптом побачив, як у масу вп'ялася стріла арбалета і зайшла наполовину. Непрохана тварюка в одну мить якось підібралася і швидко зникла з печери. Розірвані поли завіси зійшлися і ліниво захиталися.
Олег нарешті зміг опустити погляд. Його арбалет лежав зовсім поруч. Дік сидів на підлозі, підтягнутий, свіжий, ніби й не лягав спати. Він вклав у арбалет нову стрілу і сказав:
— Може, не варто було стріляти. Почекав би.
— А чому стріляв? — запитала Мар'яна, яка, не встаючи, простягла руку і пестила тонкі ноги цапа, який жалібно, по-дитячому схлипував, наче жалівся людям на свій страх.
— Олег закам'янів, а тісто підсувалося до нього все ближче, — сказав Дік без бажання дорікнути Олегові, сказав як думав. Він завжди говорив, як думав. — Не було часу.
— Задрімав? — запитав Томас Олега.
Томас лежав, примостивши голову на мішок з сушеним м'ясом і закутавшись ковдрою. Він змерз найдужче, бо ніяк не міг звикнути до холоду. "Йому буде найважче, коли надійдуть справжні морози", — подумав Олег і відповів:
— Задрімав. Сам не помітив. Мене цап розбудив.
— Молодець, цапику, — похвалила Мар'яна.
— Добре, що розбудив, — сказав Дік, вкладаючись на бік. Його долоня міцно стискала арбалет, надійний і красивий, який зробив він сам. — Пожерли би нас...
І він заснув, не закінчивши фрази.
Томасу не спалося. Він піднявся і підмінив Олега. Той трохи посперечався, але згодився, у нього очі злипалися, і він розтягнувся на підлозі. Томас накинув на плечі ковдру. Хотілося підкинути в багаття дрова, але їх було мало. Він згадав морози, коли вони вперше йшли до перевалу. Ті смертельно безнадійні морози. Найдальше вони пройшли удруге. Щоправда, і повернулися з того походу всього двоє. Він і Вайткус.
Томас подивився на підлітків. Чому вони не відчувають, що на камінні спати холодно і неприємно? Які зміни відбулися у них за ці роки? Це справжні дикуни, що дивляться на старих зі співчуттям. Як би їх не лякав Борис, вони з кожним роком все краще прилаштовуються до цього світу мокрого лісу та сірих хмар. А Борис правий і не правий. Він запевняє, що здичавіння неминуче. Томас бачить це і в дочці, і в інших дітях. Та очевидно, що це — єдина надія врятуватися, вижити. А перевал — це той символ, у який вже ніхто не вірить, але від якого так важко відмовитися.
Цап переступив ногами, цокаючи копитами об камінь. Дік розплющив очі, прислухався і знову заснув. Мар'яна уві сні підсунулася до Олега і поклала голову йому на плече. Так затишніше. Далеко в лісі щось ухнуло, і прокотилося повільне, затихаюче гуркотіння. Томас вибрав найтонше поліно і поклав у багаття.
***
На світанку через розірвану завісу пролився блакитний туман, в лісі затріскотіли, вітаючи новий день, зелененькі коники. Дік, який чергував біля тліючого багаття і обтесував гілки для арбалетних стріл, акуратно склав свої вироби у мішок і спокійно заснув. Тому ніхто не помітив, як цап пішов з печери. Мар'яна, прокинувшись, не побачила нічного гостя, вибігла з печери, обійшла довколишні скелі — ніде жодних слідів цапа.
— Я його ненавиджу, — сказала вона, повернувшись.
— За те, що він не подякував тобі? — поцікавився Олег.
— Йому краще з нами, безпечніше.
— Даремно я не пристрелив його на світанку, — сказав Дік. — Я планував це зробити, а потім вирішив, що краще почекати.
— Це нечесно, — обурилася Мар'яна, — він же нас вночі врятував.
— Одне другого не стосується, — відрізав Дік. — Хіба не зрозуміло? До того ж, цап дбав тільки про власну шкуру.
Олег взяв шкіряне відро, пішов шукати воду.
— Спис не забудь, — сказала Мар'яна.
— І не відходь далеко, — додав Томас.
— Не маленький, — відмахнувся Олег, але спис узяв.
Туман ще не розійшовся, ховався в низинах, хмари опускалися до самої землі і де-не-де між ними та пасмами туману з'являлися проміжки, наче хмаринки, пролітаючи, простягали руки до туману і кликали за собою. Але туман ще не виспався і не мав жодного бажання летіти до неба. Олег подумав, що погодився б полетіти
3 хмарами замість туману на південь, до великих лісів, до моря, куди ходили минулого року Сергіїв з Вайткусом і Діком. З ними ходив ще Познанський, але не повернувся. Вони не змогли пройти далеко, і моря так і не побачили, тому що там безмежжя, ліси, наповнені ліанами-хижаками, тварюками й отруйними зміями, а там, де надто тепло, там багато тварин, небезпечних для людини. Якщо б Олег умів літати, як хмари, то залюбки пролетів би над верхівками дерев і над морем, наче птах. Люди вміють літати, звичайно, набагато швидше, аніж хмари. Але в селищі все доводиться починати спочатку. І це нелегко, бо немає ані інструментів, ані часу. Олег хотів зробити повітряну кулю, але для цього необхідно дуже багато риб'ячих шкір, ниток та голок, проте, ніхто, окрім дітей, не мав бажання йому допомагати.