– Принц!
– Принц! Принц! – крикнув начальник охорони.
Він свиснув раз, свиснув удруге, – хорта не було.
Еміль розповів про дивовижні звуки, з яких почалася їх пригода.
– Дружина чула цей звук, – сказав Мішо, – а я тільки посміявся з неї.
– Принца вбито! – вигукнула графиня. – Я тепер певна в цьому, і вбито його одним ударом ножа по горлу, бо чуте мною було останнім стогоном тварини.
– О, чорт! – сказав Мішо. – Справа варта того, щоб її докладно з’ясувати.
Еміль і начальник охорони лишили обох дам із Жозефом при конях і повернулися в природний квітник, розташований на колишній вуглярні. Вони зійшли до ставка, обшукали його схили і нічого не знайшли. Блонде першим піднявся вгору; він помітив серед групи дерев, що росли по верхньому уступу, одне дерево з засохлим листям; він вказав на нього Мішо і схотів оглянути його. Обидва вони пішли по прямій лінії крізь ліс, обходячи стовбури, минаючи непролазні зарості терну та ожини, і знайшли дерево.
– Це прекрасний в’яз, – сказав Мішо, – а це черв’як, черв’як, що пооб’їдав усю кору біля його основи.
І він нахилився, взяв кору й підняв її:
– Дивіться, яка робота!
– Багато черв’яків у вашому лісі! – сказав Блонде.
У цю мить Мішо помітив за кілька кроків від себе червону пляму, а трохи далі голову свого хорта. Зітхання вирвалося з його грудей:
– Мерзота… Пані була права.
Блонде й Мішо пішли оглянути труп і побачили, що, як і припускала графиня, Принцеві було перерізане горло, а щоб він не загавкав, його приваблено було шматочком свіжої солонини, який він і тепер тримав між язиком та піднебінням.
– Бідна тварина, вона впала жертвою своїх вад!
– Як і належить принцеві,– додав Блонде.
– Тут був хтось, хто втік, не бажаючи потрапити нам на очі,– сказав Мішо, – і хто, значить, робив щось протизаконне. Але я не бачу ні зрубаного гілля, ні дерев.
Блонде і начальник охорони стали з обережністю досліджувати місцевість, вдивляючись у кожну п’ядь землі перед тим, як ступити на неї. Зробивши кілька кроків, Блонде вказав на дерево, перед яким трава була зім’ята, притоптана, і виразно видно було дві заглибини.
– Тут хтось стояв на колінах; це була жінка, бо чоловік ногами нижче від колін не пом’яв би стільки трави; от і відбиток спідниці…
Начальник охорони, оглянувши основу дерева, розшукав почату дірку, але не знайшов черв’яка з його твердою, лисніючою, кільчастою, вкритою бурими плямочками оболонкою і з передньою кінцівкою, вже схожою на кінцівку хруща, з яким у нього спільна голівка, вусики і пара міцних щелеп для перегризання коріння.
– Любий мій, я тепер розумію, звідки береться стільки мертвих дерев, помічених мною сьогодні вранці з тераси замку, що й спонукало мене приїхати сюди й з’ясувати причину цього дивного явища. Черв’яки копирсаються, але це – ваші селяни, що виходять з лісу…
Начальник охорони вилаявся й побіг, у супроводі Еміля, назад до графині, попросивши її взяти з собою його дружину. Сам він узяв коня Жозефа, наказавши тому повернутися в замок пішки, і зник з неймовірною швидкістю, щоб перетяти шлях жінці, яка щойно вбила його собаку, й захопити її зі скривавленим ножем та інструментом для надрізування стовбурів. Блонде сів між графинею та пані Мішо і розповів їм про смерть Принца і про сумне відкриття, до якого вона спричинилася.
– Боже мій, скажімо про це генералові перед сніданком! – вигукнула графиня, – інакше він може вмерти з нестями.
– Я його підготовлю, – сказав Блонде.
– Вони вбили собаку! – сказала Олімпія, втираючи сльози.
– Значить, ви дуже любили цього бідного хорта, моя мила, – спитала графиня, – що так його оплакуєте?
–; Я думаю про Принца тільки як про зловісну призвістку. Я тремчу, як би не сталося нещастя з моїм чоловіком!
– Як вони зіпсували нам цей ранок! – сказала графиня, чарівно копилячи губки.
– Як вони псують увесь край! – сумно відгукнулась молода жінка.
Вони зустріли генерала біля брами.
– Звідки ви? – спитав він.
– Ви зараз про це дізнаєтесь, – таємниче відповів Блонде, допомагаючи злізти пані Мішо, яка вразила генерала своїм сумним виглядом.
Через хвилину генерал і Блонде були на терасі, що прилягала до житлових кімнат.
– Ви досить запаслись спокоєм, ви не віддастеся люті, не правда?
– Ні,– сказав генерал, – але кінчайте, або я подумаю, що ви схотіли посміятися з мене…
– Чи бачите ви ці дерева з засохлим листям?
– Так.
– А ті, пожовклі?
– Так.
– Ну, це все мертві дерева, вбиті тими самими селянами, відданість яких ви, як вам здається, заслужили своїми благодіяннями.
І Блонде розповів про всі ранкові пригоди.
Генерал був такий блідий, що Блонде злякався.
– Ну, лайтеся ж, проклинайте, втратьте самовладання, – ваша стриманість може ще більше вам пошкодити, ніж нестяма.
– Я піду покурю! – сказав граф, прямуючи в свою альтаночку.
Під час сніданку повернувся Мішо: він нікого не зустрів. З’явився і Сібіле, викликаний графом.
– Пане Сібіле і ви, пане Мішо, обережно поясніть усюди, що я сплачу тисячу франків тому, хто дасть мені змогу захопити на місці людей, що гублять таким способом мої дерева. Треба дізнатися, яким це інструментом вони користуються, де вони його купили, а тоді в мене є свій план.
– Ці люди ніколи не продаються, – сказав Сібіле, – коли злочин іде їм на користь і зроблений навмисне; не можна ж заперечувати, що цю диявольську вигадку наперед обдумано, зроблено з розрахунком…
– Так, але тисяча франків – це для них один або два арпани землі.
– Спробуємо, – сказав Сібіле, – за півтори тисячі я беруся знайти зрадника, особливо, коли він буде впевнений, що його не видадуть.
– Але будемо поводитися так, ніби нічого не знаємо, а я особливо; було б краще, якби ви це розкрили без мого відома; інакше ми ризикуємо стати жертвами яких-небудь комбінацій; цих розбійників доводиться більше остерігатися, ніж ворога на війні.
– Але це ж ворог і є! – сказав Блонде.
Сібіле спідлоба кинув на нього погляд людини, що добре зрозуміла значення слів, і вийшов з кімнати.
– Не люблю я вашого Сібіле, – зауважив Блонде, коли почув звук зачинених вхідних дверей, – це фальшива людина.
– Поки що не можна нічого сказати про нього, – відповів генерал.