Коли Законодавчі збори декретували перерозподіл території, Віль-о-Фе, що виявився географічно розташованим на відстані, де мала бути супрефектура, був обраний, переважно перед Суланжем, на головне місто округу. Створення супрефектури потягло за собою суд першої інстанції і весь чиновницький штат, потрібний для окружного центру. Приріст паризького населення, що збільшив ціни й попит на дрова, природно, підняв і значення віль-о-фейської торгівлі. На цьому передбаченні Гобертен обгрунтував своє збагачення, вгадавши вплив миру на населення Парижа, яке з 1815 по 1825 рік дійсно виросло більше як на третину.
Обрис Віль-о-Фе визначений наперед обрисом місцевості. По обох краях високого мису влаштовано гавані. Гребля для затримування лісу перекинута біля підніжжя височини, порослої суланжським лісом. Між цією греблею і містом лежало передмістя. Нижня частина міста, розташована у найширшому місці дельти, спускалась на водну гладінь Авонського озера.
Над нижнім містом п’ятсот розташованих на викорчованій триста років тому височині будинків у садах обрамовують з трьох боків цей мис, любуючись на свої багаторазові віддзеркалення в брильянтовій поверхні Авонського озера, захаращеного біля берегів караванами плотів і зваленими в гори дровами. Води вкритої плотами річки й красиві водоспади Авони, що далеко вище від впадіння в річку насичує млинові греблі й шлюзи кількох фабрик, – усе це створює дуже мальовничу і тим разючішу картину, що вона обрамована зеленими масивами лісів і що довга Егська долина становить розкішний контраст з різкими тінями переднього плану, які панують у Віль-о-Фе.
Перед цією широкою панорамою королівський шлях, перекинувшись мостом через річку, у чверті льє від Віль-о-Фе, врізується в самий початок алеї тополь, де кінну поштову станцію оточувало маленьке передмістя, прилягаючи до великої ферми. Кантональний тракт теж робить поворот, щоб потрапити на міст, де він і зливається з великим шляхом.
Гобертен поставив будинок на одній з ділянок дельти, з наміром створити навколо нього майдан, який зробив би нижнє місто таким самим красивим, як верхнє. Це був сучасний кам’яний одноповерховий будинок з балконом чавунного литва, з ґратчастими віконницями, з красиво пофарбованими віконними рамами, без єдиної прикраси, крім грецького орнаменту під карнизом, з шиферним дахом, з горищевими приміщеннями, з прекрасним подвір’ям та англійським садом, омиваним Авоною, позаду будинку. Краса цієї споруди спонукала супрефектуру, що тимчасово тулилася в якійсь халупі, перейти в особняк навпроти, який департамент був вимушений побудувати завдяки наполяганням депутатів Леклерка і Ронкероля. Тут же місто побудувало собі мерію. Суд, який теж був у найманому приміщенні, дістав свій, недавно закінчений, палац юстиції, отже, Віль-о-Фе завдячував ретельності свого мера низкою дуже солідних будинків у сучасному стилі. Жандармерія будувала собі казарми, якими мав завершитися чотирикутник, утворений майданом.
Усі ці зміни, якими дуже пишалися місцеві обивателі, були викликані впливом Гобертена, який незадовго до цього одержав хрест Почесного легіону з нагоди наступних королівських свят. У місті, з такою побудовою і виниклому зовсім недавно, не було ні аристократії, ні дворянства. Отже, горді своєю незалежністю, віль-о-фейські обивателі усі прилучилися до незгоди, яка виникла між селянами та графом Імперії, що перейшов на бік Реставрації. Для них гнобителі були гнобленими. Уряд так добре знав настрій цього торговельного міста, що посадив у нього супрефектом людину, схильну до примирливої політики, виученика свого дядька, славетного де-Люпо, одного з тих, хто звик до угод, хто вміє пристосуватися до вимог усякого уряду, кого політики-пуритани, самі роблячи гірше, звуть продажними душами.
Всередині будинок Гобертена було прикрашено досить вульгарними новинками сучасних розкошів. Тут були багаті шпалери з золотим бордюром, бронзові люстри, меблі з червоного дерева, "астральні" лампи, круглі столики з мармуровим верхом, десертний посуд з білого фарфору з золотим обідцем, стільці з червоносап’яновим сидінням, гравюри на міді в їдальні, гарнітур, оббитий блакитним кашеміром, у вітальні,– усе вельми бездушне, дуже пласке, але все воно у Віль-о-Фе здавалося верхом сарданапалових розкошів. Пані Гобертен в цьому домі грала роль елегантної й блискучої дами; вона кривлялась і манірничала в свої сорок п’ять років, впевнена в непохитності свого становища мерші, що мала власний двір.
Хіба доми Рігу, Судрі й Гобертена тим, хто знає Францію, не дають точного уявлення про село, маленьке містечко і головне місто округу?
Не бувши насправді ні розумним, ні талановитим, Гобертен здавався таким в очах навколишніх; правильність його погляду на речі та його лукавство мали своїм джерелом виключно гостру жадобу до наживи. Він хотів свого багатства не для своєї дружини, не для двох своїх дочок, не для свого сина, не для самого себе, не з духу родинності і не ради шани, яку дають гроші; крім почуття помсти, яким він жив, він любив дзвін грошей, подібно до Нюсінжена, що завжди побрякує, як кажуть, золотом в обох кишенях водночас. Хід справ був життям цієї людини; і хоч черево в нього було повне, він виявляв таку ж активність, як людина з туго підтягнутим животом. Інтриги, задумувані підходи, підготовлювані обмани, крутня, комерційні хитрощі, складання і розглядання звітів, бурхливі сцени, заплутування інтересів захоплювали його, наче слуг у комедії, сприяли циркуляції крові, рівномірно розподіляли жовч по тілу. І він ходив, він їздив верхи, в екіпажі, водою, на торги, на аукціони в Париж, завжди думаючи про все, тримаючи в своїх руках тисячі ниток і ніколи не переплутуючи їх.
Жвавий, рішучий у рухах, як і в думках, невеличкий, присадкуватий, підібраний, з тоненьким носом, моторними очима й настороженим слухом, він нагадував мисливського собаку, його засмагле, коричневе, цілком кругле обличчя, обабіч якого стирчали обпалені на сонці вуха, бо він звичайно носив кашкет, – було в повній гармонії з його характером. Ніс у нього був трохи кирпатий, а стиснені губи, мабуть, ніколи не розтулялися для доброзичливого слова. Його густі бакенбарди починалися двома чорними, лисніючими кущами під яскраво забарвленими вилицями й губилися в галстуку. Кучеряве сивувате волосся, природно хвилясте, наче перука у старого судді, покручене, немов силою вогню, що палав у його темному черепі і блищав в його сірих очах, обрамованих дугоподібними зморшками, – мабуть, через повсякчасну звичку мружитися, дивлячися вдалину на яскравому сонячному світлі,– добре доповнювало його обличчя. Сухорлявий, худий, жилистий, він мав волохаті, чіпкі, зігнуті руки людей, що не шкодують себе. Ця зовнішність подобалася людям, з якими він мав оправу, бо він прикривався обманливою веселістю; він умів багато говорити, нічого не сказавши про те, про що хотів промовчати; він мало писав, щоб мати змогу заперечувати те, що зривалося в нього з язика й здавалося йому невигідним. Книги його вів касир, людина цілком чесна, з тих, кого завжди вміють викопати люди з характером Гобертена, що заради своєї вигоди роблять з них свою першу жертву.