Селяни

Страница 83 из 99

Оноре де Бальзак

– А ви вже більше не порушуєте її спокою, – сказав Рігу.

Колишній жандарм підморгнув з грайливим виглядом і вказав на шинку, яку в цей момент подавала гарненька служниця Жанет,

– Вас будить отакий ласий шматочок, – сказав мер. – Виготовлена вдома! Тільки вчора почата…

– Такої штучки я, куме, у вас ще не бачив. Де ви її виловили? – сказав на вухо Судрі колишній бенедиктинець.

– Вона, як шинка, – відповів, знову підморгуючи, жандарм, – вона в мене з тиждень.

Жанет, ще в нічному чепчику, коротенькій спідничці, у туфлях на босу ногу, в обтягнутому ліфі з бретелями за селянською модою, поверх якого вона накинула перехрещену на грудях фулярову хустку, що не цілком прикривала її молоді й свіжі принади, – здавалася не менш апетитною, ніж шинка, вихвалювана Судрі. Маленька, пухкенька, вона дозволяла бачити спущені вниз голі, вкриті рожевими жилками руки, на кінці яких великі кисті в ямочках і з короткими пальчиками, вужчими до кінця, свідчили про квітуче здоров’я. Це була справжня бургундочка, темноруса, червонолиця, біла на скронях, шийці й вухах; каштанове волосся, трохи розкосі в куточках очі, відкриті ніздрі, хтивий рот, вкриті легким пушком щоки, – усе це доповнювалось загальною жвавістю, яку зменшувала скромна і обманлива манера поводитися, що робила з неї взірець служниці-пронози.

– Слово честі, Жанет нагадує шинку, – сказав Рігу. – Якби в мене не було Анет, я б не відмовився від Жанет.

– Одна варта іншої,– сказав колишній жандарм. – Ваша Анет така білява, ніжна, гарна… А як пані Рігу?.. Вона ще спить?.. – раптом спитав він, щоб дати зрозуміти Рігу, що й він розуміє жарт.

– Вона прокидається з нашим півнем, – відповів Рігу, – але лягає з курми. Я ж засиджуюсь за "Констітюсіонелем". Ні ввечері, ні вранці дружина не заважає мені спати; вона анізащо на світі не увійде до мене…

– Тут усе навпаки, – сказала Жанет. – Пані засиджуються за картами з міськими гістьми, а їх буває іноді чоловік до п’ятнадцяти; пан лягають о восьмій, а встаємо ми із світом…

– Вам це здається різним, – сказав Рігу, – а по суті це те саме. Так-от, мила дитинко, приходьте до мене, а сюди я пришлю Анет; це буде те саме, а все-таки різне.

– Старий грішник, – сказав Судрі,– ти її сконфузив…

– Як, жандарме, ти не хочеш більше, як одну коняку в твоїй стайні?.. Проте, кожен бере своє щастя там, де він його знаходить.

З наказу свого хазяїна Жанет пішла приготувати йому костюм.

– Ти обіцяв з нею одружитися після смерті дружини? – спитав Рігу.

– У наші роки, – відповів жандарм, – у нас інших засобів не лишається!

– З честолюбними дівчатами ми б отак скоро стали вдівцями, – зауважив Рігу, – особливо, коли пані Судрі розповість при Жанет свій спосіб намилювати сходи.

Обоє чоловіків задумалися від цих слів. Коли Жанет прийшла оголосити, що все готове, Судрі сказав їй: "Ходімо, допоможи мені", і це примусило колишнього бенедиктинця усміхнутися.

– От і ще одна різниця, – сказав він. – Я б не побоявся лишити тебе з Анет, куме.

Через чверть години Судрі в повному параді сів у плетений візок і обидва друзі обігнули Суланжське озеро по дорозі на Віль-о-Фе.

– А цей замок як? – сказав Рігу, коли вони доїхали до того місця, звідки було видно боковий фасад замку.

Старий революціонер вклав у ці слова вираз, в якому виявилась ненависть сільських буржуа до великих замків і великих земельних володінь.

– Поки я живий, я сподіваюсь бачити його на місці,– відповів колишній жандарм. – Граф де-Суланж був моїм генералом; він зробив мені послугу; він влаштував мені гарну пенсію, а потім віддав свої землі в управління Люпенові, батько якого нажив собі на цьому багатство. Після Люпена буде хтось інший, і поки лишаться Суланжі, все це так і буде тривати… Вони – славні люди, вони дають кожному заробити й самі від цього живуть добре…

– Ет! У генерала троє дітей, які, може, не помиряться після його смерті; одного прекрасного дня чоловік його дочки та сини поділяться і надумаються продати цей свинцевий і залізний рудник яким-небудь скупникам маєтків, яких ми зуміємо притиснути.

Суланжський замок розвернувся перед ними, наче кидаючи виклик ченцеві-розстризі.

– Так, у ті часи вміли добре будувати!.. – вигукнув Судрі.– Але пан граф тепер набирає гроші, щоб зробити з Суланжа майорат свого перства…

– Куме, – відповів Рігу, – майорати проваляться.

Вичерпавши ділову тему, обидва буржуа перейшли до обговорення достоїнств обох служниць мовою, занадто бургундською для того, щоб бути надрукованою. Ця невичерпна тема завела їх так далеко, що вони несподівано для себе помітили головне місто округу, в якому царював Гобертен і яке було, може, досить цікаве для того, щоб найнетерплячіші люди дозволили маленький відступ.

Назва Віль-о-Фе, хоч і досить дивна, легко пояснюється перекрученням назви (простонародною латинкою villa in fago, – садиба в лісі). Ця назва виразно свідчить, що ліс колись укривав дельту Авони при її злитті з річкою, яка на п’ять миль нижче впадає в Іону. Який-небудь франк, безперечно, побудував фортецю на пагорбі, що тут круто загинається, сходячи пологими схилами в довгасту рівнину, де Леклерк-депутат купив собі землю. Перетявши цю дельту глибоким і довгим ровом, завойовник створив собі тут грізну позицію, місце, справді сеньйоріальне, зручне для збирання податків за проїзд через нерозривно зв’язані з шляхами мости і для нагляду за надходженням мита за помол, яке накладалося на всі млини.

Така історія виникнення Віль-о-Фе. Скрізь, де встановлювалося феодальне або церковне панування, воно збуджувало до життя нові інтереси, селища, а далі й міста, коли місцеві умови були в силах притягти, розгорнути або заснувати промисли. Спосіб, винайдений Жаном Руве для сплавляння лісу, який потребував зручних місць для виймання колод, створив Віль-о-Фе, що до цього був не більше як селом проти Суланжа. Віль-о-Фе став складовим пунктом для лісів, які облямовували на дванадцять льє береги обох річок. Роботи по вийманню лісу і виловленню відсталих колод, а також по переганянню плотів Іоною в Сену викликали великий наплив робітників. Приріст населення збільшив споживання і сприяв розвиткові торгівлі. Отже, Віль-о-Фе, що наприкінці XVI століття не налічував і шестисот жителів, налічував їх дві тисячі в 1790 році, а Гобертен підняв цю цифру до чотирьох тисяч. От як: