– Як це так, що за п’ять років ви не зуміли покінчити з абатом Бросетом? – спитав Люпен.
– Ви його не знаєте; він обережний, наче той дрозд, – відповів Рігу. – Він – не чоловік, оцей священик, він не звертає ніякої уваги на жінок; я не знаю за ним жодного захоплення, він неприступний. Зате генерал через свою дражливість подає приводи весь час. Людина з пороком завжди слуга своїх ворогів, коли ті вміють використати цю слабку струнку. Сильні тільки ті, хто керує своїми пороками, а не ті, хто йде в них на повідку. У селян усе в порядку, наші не дають дихнути абатові, але поки що з ним нічого не можна зробити. Так само і з Мішо; такі люди, як вони, занадто досконалі, треба, щоб господь бог прибрав їх до себе…
– Треба б їм підсунути служниць, що добре намилюють сходи, – сказала пані Судрі, збуджуючи в Рігу легкий, але різкий рух, який роблять дуже хитрі люди, почувши про якісь хитрощі.
– В Оббивальника є ще одне слабке місце: він кохає свою дружину, і його можна схопити з цього боку…
– Треба знати, чи дасть він хід своїм намірам, – сказала пані Судрі.
– А як? – спитав Люпен. – От де запитання!
– Ви, Люпен, – продовжував владний Рігу, – вирушите в префектуру відвідати чарівну пані Саркюс, і це сьогодні ж ввечері! Ваша справа – добитися від неї, щоб чоловік переказав їй усе, що Оббивальник говорив і робив у префектурі.
– Мені доведеться там переночувати, – відповів Люпен.
– Тим краще для Саркюса-багатого, він від цього тільки виграє,– зауважив Рігу. – Вона ще не зовсім мазанина, пані Саркюс…
– О, пане Рігу! – манірничаючи, вигукнула пані Судрі.– Хіба жінки бувають коли "мазаниною?"
– Щодо неї ви маєте рацію! Вона зовсім не фарбує себе перед дзеркалом, – відповів Рігу, якого завжди дратувала виставка древніх скарбів колишньої дівиці Коше.
Пані Судрі, яка вважала, що вона обмежується тільки натяком на рум’яна, не зрозуміла цього ущипливого натяку й спитала:
– Невже жінки можуть фарбуватися?
– Щодо вас, Люпен, – продовжував Рігу, лишаючи без відповіді цю наївність, – повертайтеся завтра вранці до дядечка Гобертена; ви його попередьте, що ми з кумом, – сказав він, ляскаючи Судрі по стегну, – приїдемо до нього перекусити, хай чекає нас на сніданок о полудні. Введіть його в курс справ, щоб кожен з нас міг обміркувати свої думки, бо йдеться ж, нарешті, про те, як покінчити з цим проклятим Оббивальником. Їхавши до вас, я казав собі, що непогано було б так посварити Оббивальника з судом, щоб хранитель печаті розсміявся йому в вічі, коли він з’явиться просити про переміщення по особовому складу суду у Віль-о-Фе…
– Хай живе духовенство! – вигукнув Люпен, ляскаючи Рігу по плечу.
Пані Судрі зараз же прийшла ідея, яка могла спасти на думку тільки колишній покоївці оперної діви.
– Якби, – сказала вона, – ми змогли заманити Оббивальника на суланжське свято й напустити на нього таку вродливу дівчину, щоб він втратив голову, – він, може, полагодив би з цією дівчиною, а ми посварили б його з дружиною, з’ясувавши їй, що син червонодеревця завжди повертається до своїх колишніх смаків…
– О, моя красуне! – вигукнув Судрі.– В тобі самій більше розуму, ніж в усій поліцейській префектурі Парижа!
– Ця ідея доводить, що мадам – наша королева так само розумом, як і красою, – сказав Люпен.
Люпен був нагороджений гримасою, яка в вищому суланжському товаристві беззастережно вважалася за усмішку.
– Було б ще краще, – продовжував Рігу, що довго лишався в задумі,– якби справа могла закінчитися скандалом…
– Протокол і скарга, справа в суді виправної поліції,– вигукнув Люпен. – О, це було б дуже добре!
– Яка це була б радість, – наївно сказав Судрі,– побачити графа де-Монкорне, офіцера великого хреста Почесного легіону, командора ордена Святого Людовіка, генерал-лейтенанта, обвинуваченого хоч би в замаху на честь дівчини в публічному місці, скажімо…
– Він занадто кохає свою дружину! – розсудливо сказав Люпен, – його ніколи до цього не довести.
– Це – не перешкода, але я не бачу в усьому окрузі жодної дівчини, здатної звести святого; я її шукаю для мого абата! – вигукнув Рігу.
– А що ви скажете про красуню Гатьєну Жібуляр з Оссера, за якою божеволіє син Саркюса? – спитав Люпен.
– Це була б єдина, – відповів Рігу, – але вона для нашої мети непридатна; вона уявляє, що їй досить тільки з’явитися, щоб усі прийшли в захват; вона не дуже привітна, а потрібне чортеня, пройда… Однаково, хай вона прийде.
– Так, – сказав Люпен, – чим більше він побачить дівчат, тим більше надій на успіх.
– Нелегко буде заманити Оббивальника на ярмарок! А коли він і приїде на свято, то чи піде він на наш шинковий бал у "Тіволі"? – сказав колишній жандарм.
– Причини, яка перешкодила б йому поїхати, в цьому році вже нема, мій друже, – відповіла пані Судрі.
– Яка ж це причина, моя красуне? – спитав Судрі.
– Оббивальник намагався оженитися з мадмуазель де-Cуланж, – сказав нотар, – йому відповіли, що вона ще занадто молода, і він образився. Ось чому пани де-Суланж і де-Монкорке, ці давні друзі, бо обидва служили в імператорській гвардії, до того один до одного охололи, що навіть перестали бачитися. Оббивальник не побажав більше зустрічати Суланжів на ярмарку, але цього року вони на нього не поїдуть.
Звичайно родина Суланжів проводила в своєму замку липень, серпень, вересень і жовтень; але в описуваний час генерал командував артилерією в Іспанії, в армії герцога Ангулемського, а графиня супроводжувала його. При облозі Кадікса граф де-Суланж отримав, як відомо, маршальський жезл, що сталося в 1826 році. Отже, вороги Монкорне могли припускати, що пожильці Егів не завжди будуть ставитися зі зневагою до свята пречистої і що їх неважко буде залучити в "Тіволі".
– Усе це так! – вигукнув Люпен. – На вас, дядечку, – сказав він, звертаючись до Рігу, – лежить тепер завдання влаштувати, щоб він приїхав на ярмарок, а ми вже зуміємо добре його підкувати…
Суланжський ярмарок, що відбувається п’ятнадцятого серпня, являє одну з цікавих відзнак міста Суланжа і багатший за всі ярмарки на тридцять льє навколо, навіть у головному місті департаменту. У Віль-о-Фе ярмарку зовсім не буває, бо його храм, день святого Сільвестра, припадає на зиму.