Збирач податків Гербе, дотепник, важкий товстун з маслянистим обличчям, з фальшивим чубком, золотими сергами у вухах, що вічно воювали з коміром його сорочки, віддав данину помології[100]. Пишаючись, що володіє найкращим фруктовим садом в окрузі, він знімав перші плоди через місяць після того, як вони з’являлися в Парижі; у своїх тепличках він розводив найтропічніші рослини, як-от: ананаси, гладкошкірі персики й горошок. Він з гордістю підносив пані Судрі букет полуниць, коли в Парижі вони коштували десять су за кошик.
Нарешті, в особі аптекаря, пана Вермю, Суланж мав свого хіміка, який був трохи більше хімік, ніж Саркюс – державний діяч, Люпен – співак, Гурдон-старший – учений, а брат його – поет. Проте вище міське товариство мало цінувало Вермю, а для другорозрядного він зовсім не існував. Першим інстинкт, можливо, вказував на справжню вищість цієї задумливої людини, яка не казала й слова та всміхалась на дурниці так глузливо, що до вченості її ставилися дуже підозріло, sotto voce [101] ставлячи її під запитання; щодо других, то вони не затруднювали ними своєї уваги.
Вермю був жертвою в салоні пані Судрі. Ніяке товариство не може бути повним без жертви, без якої-небудь істоти, що збуджує жаль, глузування, зневагу або покровительство. Насамперед, Вермю, вічно зайнятий розв’язуванням наукових питань, приходив з розпущеним галстуком, в незастебнутому жилеті, в якомусь зеленому, завжди брудному сюртуку. Нарешті, він подавав привід до жартів своїм обличчям, таким кислим, що дядько Гербе запевняв, начебто він зрештою перейняв фізіономію своїх покупців.
У провінції, у відсталих кутках на зразок Суланжа, аптекарі ще бувають предметом жартів, у дусі жартів з "Пурсоньяка"[102]. Ці шановні промисловці дають тим більший привід до цього, що вимагають особливої винагороди за виклики додому.
Цей маленький чоловічок, обдарований терпінням хіміка, не вмів здолати (цим словом користуються в провінції, щоб визначити знищення влади в домі) своєї дружини, жінки чарівної, веселої й до того ж прекрасної картярки (вона могла програти сорок су, нічого не кажучи), яка паплюжила свого чоловіка, переслідувала його своїми глузуваннями й виставляла його дурнем, здатним виціджувати із своїх лійок тільки саму нудьгу. Пані Вермю, одна з тих жінок, які виконують по маленьких містах роль "душі товариства", вносила в цей скромний світ багато солі, правда, тільки кухонної, але ж якої солі! Вона дозволяла собі трохи сміливі жарти, але їх їй пробачали; вона дуже мило казала кюре Топену, сивоволосому сімдесятирічному дідові:
– Цить, хлопчиську!
У суланжського мельника, який мав п’ятдесят тисяч франків щорічного прибутку, була єдина дочка, яку Люпен намічав у дружини своєму синові Аморі, з того часу, як вратив надію одружити його з мадмуазель Гобертен, а голова суду Жандрен намічав цю дівчину своєму синові, реєстратору в управлінні застав нерухомого майна, другому претендентові.
Цей мельник, якийсь Саркюс-Топен, був місцевим Нюсінженом; казали, що він тричі мільйонер, але він не хотів брати участь в яких-небудь комбінаціях, був цілком поглинутий розмелюванням хліба, зосереджуванням цієї справи в своїх руках, і відзначався цілковитою відсутністю ввічливості або гарних манер.
Дядько Гербе, брат поштмейстера в Коншах, мав приблизно десять тисяч франків річного прибутку, крім прибутку від збирання податків. Гурдони були багаті: лікар був одружений з єдиною дочкою головного лісничого старого Жандрена-Ватбле, смерті якого чекали з дня на день, а секретар був одружений з племінницею і єдиною спадкоємницею кюре абата Топена, товстого попа, що засів у своїй парафії, наче щур у сирі.
Цей спритний служитель церкви, цілком відданий вищому товариству, лагідний і ласкавий з другорозрядним, по-апостольському поважний щодо бідноти, користувався загальною любов’ю в Суланжі; родич з мельником та Саркюсами, він був своєю людиною в окрузі і належав до авонської медіократії. Він завжди обідав у гостях, наводячи економію, ходив по весіллях і йшов звідти до початку балу, ніколи не розмовляв про політику, виконував треби, кажучи: "Це моє ремесло!". В його справи не втручалися, кажучи про нього: "У нас гарний кюре!". Єпископ, який знав суланжських обивателів, не переоцінюючи цього кюре, вважав себе щасливим, що має в подібному місті людину, яка не відлякує населення від релігії, вміє наповнювати церкву й виголошувати свої проповіді перед куняючими чепцями.
Обидві дами Гурдон, – бо в Суланжі, як у Дрездені та інших німецьких столицях, люди вищого товариства починають розмову із слів: "Як здоров’я вашої дами?", кажуть: "З ним не було його дами", "Я бачив його даму й панну" тощо; парижанин зчинив би тут скандал і був би обвинувачений у неосвіченості, сказавши: "жінки", "ця жінка" тощо; у Суланжі так само, як у Женеві, Дрездені й Брюсселі, існують тільки дружини; там, правда, не пишуть, як у Брюсселі, на вивісках: "Дружина такого-то, але звертання "пані ваша дружина" цілком неминуче; отже, – обидві дами Гурдон, кажемо ми, могли бути зіставлені лише з тими жалюгідними статистами другорозрядних театрів, яких добре знають парижани, що часто сміються з цього сорту артистів, і щоб закінчити малюнок цих дам, досить буде сказати, що вони належали до розряду славних метеликів; навіть найменш освічені обивателі знайдуть навколо себе зразки цього основного типу створінь.
Не варт і казати, що дядько Гербе чудесно розумівся на фінансових справах, а Судрі цілком міг би посісти пост військового міністра. Отже, кожний із цих добрих буржуа не тільки відзначався якою-небудь властивою тільки йому примхою, такою потрібною для існування провінціала, а й ще кожний без суперників обробляв власне поле на поприщі марнославства.
Якби Кюв’є побував тут, не називаючи себе, суланжське вище товариство переконало б його, що він дуже мало знає проти Гурдона-лікаря. "Нуррі[103] з його приємним ріденьким голосочком, – говорилося тут з покровительственною поблажливістю, – був би ледве гідним вторити нотареві – суланжському солов’ю". Що ж до автора "Більбокеїди", яка друкувалася в цей час у Бурньє, нікому не вірилося, щоб у Парижі знайшовся поет такої сили, бо Деліль уже вмер!