Селяни

Страница 70 из 99

Оноре де Бальзак

– Пані Судрі прекрасно приймає своїх гостей, – говорилося там, коли мова заходила про департаментську знать, – дім її завжди відкритий, у неї почуваєш себе чудово. Вона вміє блиснути своїм багатством! Вона вміє посмішити, і який у неї прекрасний срібний посуд! Таких домів ніде не знайти, крім Парижа!..

Срібний посуд, подарований мадмуазель Лагер генеральним відкупщиком Буре, чудесний посуд роботи славетного Жермена пані Судрі буквально вкрала. Зараз же після смерті мадмуазель Лагер, вона просто перетягла його до себе в кімнату, і цього срібла не могли вимагати спадкоємці, що не знали, з яких саме скарбів складається спадщина.

З певного часу дванадцять або п’ятнадцять осіб, що становили суланжське вище товариство, говорили про пані Судрі як про близьку подругу мадмуазель Лагер, обурюючись при слові "покоївка" і твердячи, що пані Судрі принесла себе в жертву співачці, поділивши своє життя з цією великою актрисою.

Дивовижна й безперечна річ! Всі ці ілюзії, обернувшись на реальність, поширились у пані Судрі аж до галузей сердечних виявів: вона деспотично панувала над своїм чоловіком.

Жандарм, вимушений любити жінку, на десять років старшу за нього, що повновладно розпоряджалася його майном, підтримував її в думці про її красу, нарешті, сприйнятій і нею самою. А проте, тим, хто йому заздрив і говорив про його щастя, жандарм іноді бажав, щоб вони потрапили на його місце; бо для приховування своїх грішків він вдавався до запобіжних заходів, до яких звичайно вдаються з молодою коханою жінкою, і тільки в останні дні він зміг ввести в дім гарненьку служницю.

Трохи гротескний портрет цієї королеви, численні повторення якого ще зустрічалися в ті часи в провінції, одні – в більш або менш дворянському середовищі, інші – в високих фінансових колах, наприклад, вдова генерального відкупщика в Турені, яка прикладала собі до щік кусні пареної телятини, – цей портрет, написаний з натури, був би незакінчений без брильянтів, в які він оправлений, без головних придворних, короткий опис яких цілком потрібен хоч би лише для того, щоб показати, які небезпечні подібні ліліпути і що являють собою провідники громадської думки в глушині маленьких міст. Не слід помилятися: є селища на зразок Суланжа, що, не бувши ні містечком, ні селом, ні маленьким містом, все ж мають властивості й міста, й села, й містечка. Обличчя їх мешканців зовсім інші, як у надрах славних, добротних і злючих провінційних міст; сільське життя відбивається на їх звичаях, і це змішування барв породжує справді оригінальні постаті.

Після пані Судрі найважливішою особою був нотаріус Люпен, повірений в справах родини де-Суланжів, бо нема рації згадувати про головного лісничого дев’яносторічного Жандрена-Ватбле, який уже був на дорозі до смерті й після появи пані Судрі не виходив з дому; але, колись царювавши в Суланжі як людина, що посідала своє місце від часів Людовіка XV, він ще говорив у хвилини прояснення про юрисдикцію Мармурового стола[94].

Хоч і зустрічаючи свою сорок п’яту весну, Люпен, свіжий та рожевий, завдяки опасистості, яка наливає кабінетних людей, ще співав романси; отже й зберігав ще елегантний костюм салонного співця. Він здавався мало не парижанином у своїх старанно вичищених чоботах, ясножовтих жилетах, вузьких сюртуках, пишних шовкових галстуках і модних штанях. Він завивав собі волосся у суланжського перукаря, що виконував обов’язки міської газети, і перебував на становищі любовного удачника, через зв’язки з пані Саркюс, дружиною Саркюса-багатого, що, без порівняння, відіграла в його житті таку ж роль, як італійські походи для Наполеона. Тільки він один часто бував у Парижі, де був прийнятий у Суланжів. Зате ви одразу б здогадалися про високий ступінь його впливу як фата і судді щодо елегантності, тільки послухавши його манеру розмовляти. Він оцінював усяку річ з допомогою єдиного слова в трьох модифікаціях, художницького слова "мазанина".

Людина, меблі, жінка – усе могло бути "мазаниною", далі, в вищому ступені недосконалості, "мазанням", і, нарешті, у найвищому ступені – "мазюканням". "Мазюкання" – це те саме, що в митців "порожнє місце", верх зневаги. Просто "мазанину" ще можна було виправити, "мазання" вже було безнадійне; але "мазюканню", о! йому краще було зовсім не виходити з небуття! У похвалі він вдавався повторно до слова "чарівно!". "Чарівно!" визначало перший ступінь його задоволення. "Чарівно! Чарівно!" – ви могли ще бути спокійні. Але "Чарівно! Чарівно! Чарівно!" – тут треба було забирати драбину, бо верх досконалості досягнуто.

Нотар, – бо він сам себе звав нотарем, чорнильною душею і паперозберігачем, глузуванням піднімаючи себе над своє становище, – нотар лишався в межах словесної галантності у своїх відносинах з пані мершею, яка почувала певну прихильність до Люпена, хоч він був білявий та носив окуляри. Коше завжди любила тільки вусатих, брюнетів, з кущами на фалангах пальців, одне слово, – Алкідів. Але вона робила виняток для Люпена з причини його елегантності і, крім того, вона вважала, що її тріумф у Суланжі був би неповним без обожнювача; проте, на велике горе Судрі, обожнювачі королеви не наважувалися надавати своєму поклонінню форми перелюбу.

Голос у нотаря був альт; він іноді демонстрував його взірець у кутках або на терасі; такий спосіб нагадувати про свій аматорський талант, – підводний камінь, об який розбиваються усі люди з аматорським талантом і, на жаль, навіть з генієм!

Люпен одружився із спадкоємницею в дерев’яних черевиках та синіх панчохах, єдиною дочкою торговця сіллю, який розбагатів під час революції, коли продавці контрабандної солі наживали величезні бариші завдяки загальній протидії податкові на сіль. Люпен розсудливо лишав свою дружину у власному домі, до якого Крихітку прив’язувала платонічна пристрасть до дуже вродливого першого клерка без ніяких статків, крім платні, на прізвище Бонак, що в другорозрядному товаристві відігравав ту ж роль, яку патрон його – у вищому.

Пані Люпен, жінка без усякої освіти, з’являлася лише в найурочистіші дні, в образі величезної бургундської бочки, яка була наряджена в оксамит і закінчувалася маленькою голівкою, втиснутою в плечі непевного відтінку. Ніяким способом не можна було утримати її пояс на його природному місці. Крихітка наївно заявляла, що розсудливість забороняє їй носити корсети. Одне слово, ніяка уява поета або, правильніше, винахідника не знайшла б на спині Крихітки й сліду спокусливого вигину, утворюваного хребцями в усіх жінок, які справді є жінками.