– Як же так? – запитав генерал.
– По-перше, всяке спрощення рано чи пізно йде на користь усім зацікавленим особам, – відповів Сібіле. – Далі лісовласники впевнені в своїх прибутках. У сільськогосподарській справі це найголовніше, ви побачите! Нарешті, пан Гобертен – батько робітників; він їм добре платить і завжди дає їм роботу; а через те, що їхні родини живуть на селі, то ліси лісопромисловців і тих лісовласників, що доручили свої інтереси Гобертенові, як роблять пани де-Суланж і де-Ронкероль, ніколи не спустошуються. В них збирають хмиз і більше нічого.
– Цей шахрай Гобертен не марнував часу!.. – вигукнув генерал.
– Це спритна людина! – підтвердив Сібіле. – Він, як сам каже, тепер управитель найкращої половини департаменту замість того, щоб бути управителем Егів. З кожного він бере потрошку, і це "потрошку" при двох мільйонах обороту дає йому від сорока до п’ятдесяти тисяч франків на рік. "Це сплачують мені паризькі груби!" – каже він. Отакий ваш ворог, пане граф. Отже, моя порада була б капітулювати, пішовши на угоду з ним. Він зв’язаний, ви знаєте, з суланжським жандармським унтер-офіцером Судрі і з нашим бланжійським мером паном Рігу; всі польові сторожі – його ставленики: боротися з порубками та іншими зловживаннями, які розорюють вас, стає в цих умовах неможливим. Особливо за останні два роки ваші ліси загублено. Ось чому пани Гравло мають шанс виграти процес, бо вони кажуть: "Згідно з орендним договором, охорона лісу лежить на вас, ви його не охороняєте і цим завдаєте нам збитків; будь ласка, відшкодуйте їх". Все це досить переконливо, але це ще не підстава виграти процес.
– Треба бути готовому до процесу і до грошових втрат, щоб охоронити себе від цього на майбутнє! – сказав генерал.
– Ви дуже потішите Гобертена! – відповів Сібіле,
– Як?
– Судитися з панами Гравло – це означає почати рукопашну з Гобертеном, їх. представником, – відповів Сібіле. – Отже, він тільки цього процесу й бажає. Він так і каже, він вихваляється тягати вас аж до касаційного суду.
– Ах, він пройдисвіт!.. Ах, він…
– Якщо ви здумаєте самі розробляти ваші ліси, – продовжував Сібіле, повертаючи в рані кинджал, – ви потрапите до рук робітникам, які запросять з вас "панську" ціну, замість "купецької" ціни, і пустять вас на дно, як свинець, тобто примусять вас, як отого чесного Маріота, продавати собі на збитки. Якщо ви шукатимете орендаря, вам його не знайти, бо нема чого чекати, щоб хтось став ризикувати для приватної особи тим, чим дядько Маріот ризикнув заради корони й держави… Нехай тільки здумає цей голуб скаржитися адміністрації на свої витрати! Адміністрація – це добродій, схожий на вашого покірного слугу, коли він працював у своєму оціночному управлінні, це шановна особа у зношеному сюртуку, що читає газету за канцелярським столом. Чи одержує він тисячу двісті франків платні, чи дванадцять тисяч, м’якшим він від цього не буває. Поговоріть-но з ним про які-небудь знижки, про які-небудь пільги по державному казначейству, яке представляє отакий добродій. Він відповість вам "тюрлютютю", підстругуючи своє перо. Ви – поза законом, пане граф!
– Що ж його робити? – вигукнув генерал, кров у якого аж закипіла, і став походжати перед лавою.
– Пане граф, – гостро відповів Сібіле, – те, що я вам зараз скажу, не в моїх інтересах: треба продати Еги і їхати звідси!
Зачувши цю фразу, генерал підстрибнув, наче влучений кулею, і подивився на Сібіле поглядом дипломата.
– Генералові імператорської гвардії відступати перед оцими падлюками! Та ще коли графині подобаються Еги!.. – сказав він. – Я скоріш дам Гобертенові стільки ляпасів на майдані у Віль-о-Фе, аж поки він буде вимушений зі мною битися, і я заб’ю його, як собаку!
– Пане граф, Гобертен не такий дурень, щоб лізти з вами в сварку. До того ж, не можна безкарно ображати мера такої значної супрефектури, як Віль-о-Фе.
– Я доб’юся, щоб його звільнили; Труавілі мене підтримають, ідеться про мої прибутки.
– Вам це не вдасться, пане граф; у Гобертена дуже довгі руки! Ви тільки наробили б собі труднощів, з яких вам і не виплутатись…
– Ну, а процес?.. – сказав генерал. – Це треба розв’язати зараз же.
– Пане граф, я влаштую так, що ви його виграєте, – сказав Сібіле з виразом скромної рішучості.
– Молодець Сібіле! – вигукнув генерал, потискуючи руку управителеві.– Але як?
– Ви виграєте справу в касаційному суді, коли вона туди, нарешті, потрапить. На мою думку, Гравло праві, але замало бути правим за законом і по суті, треба ще все обставити з формального боку, а вони не звернули уваги на форму, яка завжди важливіша за саму суть. Гравло повинні були вас попередити про стараннішу охорону лісу. Не можна вимагати після закінчення договору відшкодування збитків, завданих під час дев’ятирічної експлуатації; у договорі є параграф, на який можна в даному разі послатися. Ви програєте справу у Віль-о-Фе, може, програєте її і в другій інстанції, але виграєте її в Парижі. Ви матимете дорогі експертизи й розорні витрати. Навіть вигравши, ви витратите від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч франків; але все-таки ви виграєте, якщо схочете виграти. Цей процес не помирить з вами братів Гравло, бо для них він буде ще розорніший, ніж для вас; вони вас зненавидять, ви дістанете славу сутяги, на вас будуть зводити наклепи; але ви виграєте…
– Що ж його робити? – повторив генерал, на якого доводи Сібіле впливали, як найпекучіші гірчичники.
Пригадуючи тепер удари хлиста, нанесені Гобертену, він охоче дав би їх самому собі, і він виявляв Сібіле на розгорілому обличчі усі свої муки.
– Що робити, пане граф?.. Є тільки один засіб: піти на мирову; але самим вам миритися незручно. Я повинен вдати, ніби обкрадаю вас! Отож, коли все наше майно і наша втіха зводиться до нашого доброго ім’я, ми, бідняки, звичайно, не можемо вдавати з себе шахраїв. Нас же завжди судять з цієї видимості. Гобертен у свій час врятував життя мадмуазель Лагер, а все давало привід думати, що він обкрадав її; зате вона винагородила його за відданість, відписавши йому в заповіті брильянт у десять тисяч франків, який пані Гобертен носить тепер у фероньєрці.