— От і дочекався. Спробуй подзвони, як воно вийде у тебе.
Що таке дзвін по мертвому? Самотні удари із значними паузами. Еге ж, це так, коли здалеку слухати. А коли сам стоїш під дзвіницею і бемкаєш, то тут чуєш все дихання дзвона, чуєш, як він, пославши удар, довго по тому ще гуде, звучить, перемовляється тихими відлунками і співає, і плаче, голосить і тужить. "Еге ж, то ти, чуєш, Кузьмо,— навчає його Саврадим,— не дуже берися. Рахуй відлунки: п'ятнадцять разів відлунять, тоді знову бий. По мертвому не годиться хапатися. Це ж Пан-телеймонова душа востаннє по землі буде проходити..."
Кузьма Григорович ударив і почав рахувати відлунки. Відрахував п'ятнадцять — ще раз ударив. Знову відрахував і ударив. Тільки здається йому, що в Саврадима рахунок невірний, удар при такій лічбі одривається від удару і кожен удар мовби сам собою живе, а треба, щоб вони один з одного виходили з болем і тривогою, щоб один одного назвучували. Думає про це, а сам вслухається, сперечається з Саврадимом, і ось, коли до дванадцяти підійшов, щось усередині в нього збунтувалося й сказало: "Не чекай п'ятнадцяти, зараз бий!" Звук вийшов не самітний, його наздогнали відлунки першого удару, і він ожив, забринів, зазвучав розпачем, тугою, бо це ж таки був дзвін по мертвому.
Нічні години відбивають, теж не хапаючись. Взимку Кузьма Григорович відбиває їх, починаючи з одинадцятої, а коли й з десятої; влітку ж пів на десяту лише сонце заходить. Тому влітку перший свій удар пошле він в простори лише о дванадцятій, потім о першій, ба, навіть і о другій. Далі мотуз випаде з рук дзвонаря, почне вільно гойдатися над головою, а Кузьма Григорович, опустивши бороду на груди, засне — влітку тут-таки, під дзвіницею; взимку подиба в сторожку, ну, не в сторожку — в церковноприходську школу 13. Тут, у цій школі, два закапелки. В одному живе шкільний учитель, в другому міститься клас — один на три групи; це вдень; вночі ж це і сторожка. Але тепер було літо, ніч після задушливого дня була тепла, Кузьма Григорович з-під дзвіниці нікуди не ходив, задрімав. Отоді й приснилася йому давня історія з дідом Пантелеймоном і Саврадимом, як Саврадим учив його бити через п'ятнадцять відлунків, а він не послухав і бив по-своєму — через дванадцять.
Олександр Терентійович після всіх переживань нарешті заснув. Баба Дар'я ще перекидалася. От поженяться Савка й Марія, а жить з чого будуть? Баба Дар'я як побралася з Олександром Терентійовичем, то до Олександра Терентійовича внесли за нею повну скриню, он вона стоїть — коричнева, в зелену квітку. І сорочка її там для останнього дня лежить. Сказала Варварі: "Як помру, то оцю сорочку на мене надінеш. Це ще покійні мама мені вишили гладдю. Зустрінемося на тому світі, скажу: "Пізнаєте, мамо, сорочку, що ви вишивали?" Важка скриня була. Четверо вносили. Безродний Олексій, покійний Коломиєць Сила, Некрій Іван, Захожай Гнат. Здорові були парубки, а й у них чуби попріли. Ще Безродний і сказав тоді: "Та хай їй хрін, твоїй скрині, і важка ж яка, чи не каміння наклала?!" Ні, в неї без каміння було, чесно. А траплялося ж і таке: пнуться родичі, скриню в хату несучи, та всі тільки про око людське, бо в скриню складено натрусом, як купки квасцю на базарі. Ні, в баби Дар'ї без фальшу було... А тепер що діється?! Палажку з чужої кухні заміж віддала. І Мотря з наймів не вилазить. Нащо Катерина, ледь од землі відірвалася, а вже й вона в ту осоружну якономію бігає, де тлять небритими галушками, житнім глевтяком, кандьором, що через нього й Рябко не перескочить, зомліє...
Питає баба Дар'я у Катрі: "А що ж ти сьогодні, дочко, там їла?" — "Сьогодні, мамо, рябка нам Ганна зварила, солонини не помила, то черв'яки з неї й повипадали. І в наш бачок аж три черв'яки потрапило. Халявиха Вірка і-і! як гидувала, а я зібрала ложкою, повикидала, кажу: "їжте, дівчата, до вечора далеко, не ївши охлянете". Ну й їли, бідолашні. Так Катерину вона, баба Дар'я, хоч приголубить дома, молочка кухлик наллє, а в тієї ж Марії Савчиної — ні батька, ні матері...
З цими думками й задрімала баба Дар'я. Тільки склепила очі, так одразу й уявилось: вийшла з хати, надворі ж так сонячно, так гарно, а біля грушки Варвара. Зібралася сказати Варварі: "Щоб пасмуги після супоні на спині в Савки не так боліли, візьми свіженького вершка та й позмазуй..." — і не доказала, так і скинулася; в церкві дзвонили по мертвому. Прокинулася баба Дар'я. По кому ж це дзвонять? Чи не дід Ладимиренко помер? Так неначе не схоже. Позавчора ішли на базар, а він сидить під вербою, дітям мороку майструє, сивий, як молоком облитий. Сказала йому баба Дар'я: "Здрастуйте, діду". А він їй: "Здоров, дочко". Дочко. Еге ж, а їй самій... скільки ж це буде?
Це ж уже, либонь, їй шістдесят... Скільки за цей вік надивилася, натерпілася... Коли прийшла воля, їй уже сімнадцять було и. І після волі нічого путнього не бачила, а до волі, згадаєш,:— волосся сторч стане. І оцей Ладимиренко — який же й недобрий був! Виплете карбача, а він як вужака, ще й довжелезний, викачаний з ременя, наконечник уплете та й вузлики позав'язує. Знали способи, як катувати людину. Ударить по живому тілі, ще й на себе потягне, щоб побільшити муку. І чого б то? Не за своє, за панське.
Таке до волі було. А що робилося вже й по волі — й не сказати! Надто поки діти ще не підросли. Як підросли, то все ж хоч жива копійка в хаті завелася. Баба Дар'я лежить, перебирає в голові минуле. Все тяжке та невеселе. Ну, що тут веселого? Не було одного разу чим податок виплатити, от схопили Олександра Терентійовича, замкнули в холодну і, не випускаючи навіть за нуждою, з одного ранку до другого продержали. Вночі ж мороз ударив. Відчинив вранці двері в холодну сторож, покійний Яким, а всі стіни памороззю взялися. ї Олександр Терен-тійович увесь в паморозі, аж сивий, закляк у кутку, після того три тижні прохворів. Було й таке — і все за оті податки й недоїмки!
І серед усіх цих спогадів блиснула бабі Дар'ї одна радісна пляма: як на зелені свята,— того року, як їй сімнадцять вийшло,— на каруселі каталася з Іваном Красиною. Зустрілася ка храму, він і каже: "Давай на каруселі покатаємося". А за катання п'ять копійок треба платити, за двох аж десять. Де ж таких грошей узяти! Стоїть бідолашна Дар'я — не знає, що думати, що казати. Адже ж десять копійок! І покататися хочеться, та так хочеться, що й ноги трусяться. А він узяв Дар'ю Олександрівну за руку. "Ходім,— каже,— гроші є!" І сіли. Увесь світ перед очима захитався, а тут ще шарманка так грає, так грає: "Розлука ти, розлука, чужая сторона..." Вигін цвіте людом, хрест на дзвіниці виблискує, сонце так і приска теплом. Крутиться карусель, голова в Дар'ї крутиться, а Іван біля неї, дивиться, очей не зводить, каже: "Яка ж ти гарна! Гарнішої і на світі нема!" Та зник десь Іван. Як пішов у Таврію, так уже й не повернувся додому. Згадала баба Дар'я про Івана й зітхнула. І не було між ними нічого, крім каруселі цієї, а чогось так жаль, так жаль...