— Ех, Андріяне, Андріяне,— витираючи долонями щоки, промовила Параска.— Відьма, таки відьма! їй сімдесят, а де вона дінеться, коли я піду?
— А що, в неї ніякого роду немає? — спитав Андріян Якович.— Певне ж, є дочки, сини?
— Нікого немає,— сказала Параска.— Всі повмирали. Нікого, крім мене та Василька й Катрі,— вона, як і Андріян Якович, перед тим кивнула головою в бік тієї самої кабиці, де в холодочку під стіною гралося двійко її дітей.— А їх вона як же і любить! — Параска витерла кінчиком хустки сльози, сказала гірко: — Вона ж перетерла мене, як жорнами, а чогось мені жаль її, старої відьми. Чого? І дітей як одірвати від неї, вони ж її люблять, скажену тварюку! Куди йде, біжать за нею, за спідницю чіпляються, тільки й чути: "Бабо, бабо, бабо!" Ну, кину її на старості: люди осудять, а бог не простить...
Андріян Якович слухав, похиливши голову, потім підвів очі, глянув на Параску:
— Так що ж, Параско, Савці сказати?
— Так і скажи,— відповіла Параска.— Не можу я вискочити з цієї пастки. Думала, що зможу, а тепер, бачу,— ні...
Андріян Якович лапнув по кишені, намацуючи кисеток, і водночас скосив очі на кілочок, де повісив свого картуза. Параска почекала, поки він скрутить цигарку, потягнеться до сірників, тоді й собі підвелася.
Тим часом Андріян Якович, налагодивши сірника, щоб чиркнути, затримався поглядом на дверях. Хатина у Параски була старосвітська, вже в землю ссіла, осіли й одвірки, двері перекосилися, в одвірки входили косо, залишаючи вгорі широку щілину.
— А слухай, Параско,— сказав Андріян Якович,— що б ти сказала, коли б я підтяг трохи двері?
Параска зраділа:
— Ой боже мій! Як же ж ми намучилися з ними. І не пристають, і не причиняються, взимку ганчіркою затикаємо, та що з того... Холод так і гуляє по хаті...
— То мені б молотка та сокири. Мабуть же, й пилка у Йвана була?
Параска сховалася в коморі.
Баба Марта залишила кабицю і, витираючи ка ходу руки об хвартух, спинилася проти Андріяна Яковича, пропікаючи його гарячими, як жар, очима:
— Ага, то ти вже до нашого добра добираєшся? Вже способу шукаєш добро моє заграбастати?
Баба була справді страшна: висока, худа, з розпеченим жаром замість очей. Андріянові Яковичу аж моторошно стало, але він опанував себе і відповів розсудливо і спокійно:
— Та що ви на людину з мокрим рядком накинулися? Ви краще сядьте отут на призьбі та й розпитайте, чого я прийшов, хто я і що...— І не даючи змоги бабі Марті встрянути в розмову, повів далі: — Сам я із Шахівки, в мене там своя хата, жінка, троє діток, пара коней, корова і підсвинок. То навіщо мені чуже, коли й свого вистачає? Спитаєте, чого я прийшов? Скажу,— знову наступаючи на бабу Марту, говорив своє Андріян Якович.— Скажу. Прийшов я від Савки. Це мій приятель. Живе таки ж у Шахівці, удівець, має хлопця. Своя хата, має трохи землі, пару коней, корову, робить у млині, так що копійка є. От і хотів я висватати за нього Параску. Не дала ваша Параска згоди, каже: "На кого ж стару свекруху залишу? Кину напризволяще, то люди мене осудять, а бог не простить..."
Баба Марта мовчала, переводячи свої вогнисті очі з Андріяна Яковича на Параску, що вийшла з комори з інструментами. Видно, Андріян Якович якось вразив її своїми словами.
— Отак-то,— закінчив свої міркування Андріян Якович та й узявсь за роботу. Він зняв двері, почав вирівнювати одвірки, набивати де слід клинці. Видно було, що пилка й сокира були в його руках частими гостями. Орудував ними він уміло і якось аж весело.
Параска одійшла до призьби, закінчувала підводити її яскраво-червоною глиною.
Баба Марта, навпаки, почала вертітися біля Андріяна Яковича, проходила то в кімнату, то в хижку, торготіла відрами біля діжки з водою.
Коли баба вп'яте чи вшосте прошуміла біля Андріяна Яковича, він спитав:
— Чого це ви, хазяєчко, бігаєте-бігаєте, а нічого не кажете? Коли вже ви не питаєте, то я спитаю: жив у вас у Добреньці Довгопіл Улас... Я розпитую про нього тому, що один час ми з ним робили на станції у Сахновщині, посадку понад залізницею насаджували. То де він тепер?
Баба розпеченими очима глянула на Андріяна і враз спалахнула.
— То ти чи не одного кодла із ним? Де дівся Улас твій? Обікрав діда і втік на Зелений Клин...
Баба розпалилася, дихала вогнем, як вулканічна лава.
— Та стривайте, стривайте,— стишив її тим самим спокійним, розсудливим тоном Андріян Якович.— Коли, якого діда?
— Всі ви одного кодла,— хлюпнула вогнем баба. Вона аж захлиналась від надміру почуттів, все всередині у неї клекотіло.
Андріян Якович знизав плечима, сказав, не міняючи тону:
— Який я не є, та не накидаюсь на добрих людей, як оце ви. Почім ви знаєте, що я за чоловік? Може, я, як ваш добрянський Касян, святий, співаю у церкві, коли там ні півчих, ні дяка немає і коли він сам-один за всіх управляється!
Згадка про Касяна, видно, потрапила в болючу точку хазяйки. Не байдужий колись був для неї той Касян! Одмітний від усіх. Читав Святе письмо і любив проказувати: "Дочитаю оце до кінця одкровеніє, і по всьому. Святе письмо так собі не дається людині". А жив, як і всі. І баба з вогнистими очима шанувала його і за співи в церкві, і за оте Святе письмо. Та одного подарувати не могла. Любив дуже Касян баб'ячими литками милуватися. Гляне на котру пару і скаже: "Проти такої литки жодна сила на землі встоять не встоїть!" Про багатьох так казав. ї про Кизиченчиху, і про Скиданову Вірку, і про Вівдю Джумай-лову. А про ЇЇ ноги, про Мартині йоги, ніколи, не сказав ні єдного слова. А литки ж у неї кращі, ніж в інших були, куди їм! У тієї Джумайлихи, прости господи, не ноги, а підсвинки, а під нею, під Мартою, такі акуратненькі. Побачить, було, Марта Касяна, підтикається, несучи відра з водою, чимвище, а він — кліпне оком — і далі пішов. Проти Джумайлихи спиниться — соловейком заливається, а проти неї — ні. І не злюбила за це баба з вогнистими очима того Касяна.
Стара кривда заворушилася в грудях у баби Марти, і вона пристрасно скрикнула:
— То, може, й ти такий? Він бабій був, прости господи, то й ти теж?
— Та ні,— відповів — Андріян Якович.— Які ви, їй-богу! Куди не поткнеш пальця, скрізь дихнете полум'ям. Касян це для прикладу. А ви все ж таки про Уласа скажіть. Коли вік на Зелений Клин подався?