Г дівчата поділялись на тих, що в пана Безака-Безика на плантаціях працювали, і на тих, що вже прорвалися в місто. Перші ходили в одягу, перебранім від дідів-прадідів. Нову моду до нас у село приносили дівчата з заводів. Я пам'ятаю чарівну дівчинку, сусідку нашу, Галю Губенкову. їй тоді було років сімнадцять. Працювала вона у броварні Вуліха, тут-таки, в нашому селі. Була струнка, вродлива. І ось в одну з неділь Галиночка внесла сум'яття і переполох у наш тихий, сліпий феодальний завулок. Було тепло, сонячно, зелено. Я вздовж вулиці гнав на коні, зробленому з найсвіжішої вербової гілки, і враз несподівано завмер, затамував віддих. І разом зо мною це зробили десятки жіночих і дівчачих грудей. Що сталося?! То з великої вулиці вигулькнула і подріботіла по стежці ота Галиночка в якійсь запаморочливо білій сатиновій кофточці і,— що найголовніше! — в спідничині нечуваного строю. Була та спідничина вузенька, ледве спускалася нижче колін і називалася — це я пам'ятаю і досі — шиндикльор, що являлося вільною народною переробкою французького слова шантеклер 2.
Це був початок. Знайшлися й інші сміливі дівчатка. Одна з них разом з шиндикльором принесла мамі й дитинку. Дарма! Застрибали в повітрі раніш невідомі, нечувані слова: гіпюр, волан, крем "Метаморфоза", рюшик...
Затріщало село Олександра Терентійовича і бабусі Дар'ї. Та що говорити, коли їхня дочка Мотря вийшла заміж за парубка з сусіднього села, за Дмитра Корчму, а з того Корчми ні кола ні двора; мав той Корчма лише спеціальність ставити людям варисті печі в селі і голландські та всякі інші у Червонограді. Жив він на квартирі по чужих хатах. Друга дочка його, що була рідною мамою моєю, вийшла заміж за хлопця, який зробив своєю спеціальністю садові роботи на залізниці та в садах. багатих міщан і купців. В зимові голодні часи він працював на тій-таки залізниці — розчищав колії від снігових заметів, щось допомагав комусь в друкарні Іцковича, був контролером в кінематографі, який у нас "Біоскопом" називався, наймався, скупщиком — перехоплювати збіжжя у селян десь за селом у степу...
Жив біля нас батьків приятель Сіліверст (де ж там простій людині вимовити оте календарне Сільвестр!), Боковий, Кгаран на прізвисько. Він був "хазяїном", на заробітки в місто не їздив, не ходив, получки щосуботи не одержував — у ті роки получку щосуботи одержували (і пісня така була: "Кидай, Ванько, водку пить, ходім на роботу, будем деньги получать каждую суботу"), а жив із свого поля, мав конячину, візочок, навіть плуга. Розсердившися чогось, було, лає нашого батька: "Ах ти ж, сякий-такий, нехйзяїн, голодранець!"
Як жив він, того і уявити не можна! Одного разу, напровесні, йшов я з міста додому і зустрів Сіліверстову жінку, тітку Оляну, з кількома такими ж самими молодицями. Глянув я на тітку Оляну — страшно стало: чорніша чорної землі, шкіра на обличчі побабіла, дірчата стала, і з тих дірочок чорні мачинки насінняться. А губи безкровні, сині. Це вона з зими "виходила".
Поки баба Дар'я варила кулешик, Савка робив ранковий туалет. Умився, розчесався, став перед божницею, почав богу молитися. Савка був трудним хлопцем щодо молитви. Проказує було слова молитви за старшою сестрою. Та каже: "Пророки", а він вторить: "Сороки"! Сестра навчала: "З трепетом", він, як луна, відзивався: "Стрепетень" — птах є такий, стрепеїт. Сестра зверталась до нього: "Кажи — вєрую..." "Киє-рою"г— відповідав Савка.
Звичайно, пізніше він молитися навчився і всі слова як слід вимовляв. Тож і зараз читав перед іконою старі молитви і думав невідступно не про Христову Марію, а про свою, яку зможе побачити лише у суботу ввечері, коли вона з панського хутора додому на неділю прийде. Від печі одхилилася мати:
— Кінчай, сину, молитися, сідай снідати. Ось і куліш уже на столі.
— Що? Куліш? — Савка струснув головою. Марію він аж у суботу побачить, а сьогодні тільки середа.
Як і у всіх робітників, у Савки був кошик, виплетений з рогози. Від довгого вживання кошик потерся, і, щоб він не розсипався, баба Дар'я обшила його старою полотняною шматиною, а Олександр Терентійович полагодив пострьопані дужки. В кошик баба Дар'я поставила Савці два горнятка: з борщем і з кашею, поклала, загорнувши в чистеньку шматинку, окрайчик хліба й четвертинку сала: така робота в Савки, що, не помастивши губів, не потягнеш.
Так і почався Савчин день.
Натрушував Савка мішки до обідньої пори — до гудка. Після гудка всі враз кинули роботу, зібралися обідати. Обідня процедура часом ускладнювалася. Хтось з хлопців, кому черга випадала, біг у крамничку до Кирпатого і приносив від Кирпатого стільки восьмушок горілки, скільки доручено було, і по чверть фунта ковбаси.
Який не був щирий серцем і душею Савка, а й він умів збрехнуть, коли слід. В суботу, після получки, Олександр Терентійович казав йому:
— Давай гроші. Скільки приніс сьогодні? — Савка покірливо віддавав гроші, більше того — навіть не уявляв, що грошей можна було й не віддати, і складав повний звіт: "Дали сьогодні шість карбованців п'ять копійок". Хоч насправді в конторі виписали йому шість сімдесят п'ять. Сімдесят копійок були Савчині оперативні фонди: з них він брав по вісім копійок на восьмушку горілки і п'ятак на цукерки для Марії. Марія дуже любила їх, а Савка дуже Марію любив. Дід Олександр інколи підозрював, що Савка щось замовчує, та не підеш же в контору страмити перед людьми дорослого сина. Та ще якого сина! Поки Савка не виріс і не став мукобоєм, Олександр Терентійович десятки цілої і у вічі не бачив! Свої капітали лічив копійками, а з кредиток найчастіше в руках тримав карбованця і лише інколи зелененьку троячку.
Савка сидів з хлопцями під кам'яним муром. Сьорбав вихололий борщ і жував вихололу кашу. Еге ж. Сидів. Сидів з хлопцями і не сидів. Де б він не був, що б не робив — Марія ніколи не виходила у нього з голови. І сиділа там немирно: сама непокоїлась і вносила неспокій Савці в душу.
Життя як в селі, так і в млині пливе розмірено, спокійно. Щоправда, час від часу бемкав по мертвому дзвін, але вмирали переважно або древні діди та баби, або ж незагартовані немовлята. Люди середнього віку трималися міцно. Як уже людина запускала коріння в грунт, витримавши переможний бій проти чорної віспи, кору, дифтериту, скарлатини3 — одне слово, проти давучки, то корінь той уже нелегко було висмикнути. І все одно. Бемкне на дзвіниці Кузьма Григорович, а в Савки аж серце обірветься. По кому дзвонять? Хто помер? Чи не Марія? Ні, помер старий Некрій. Але все одно — де зараз Марія? Що з нею? Сиділа Марія міцно в Савчиній душі, і душа та ніколи ні на хвилину не мала спокою.