От і сьогодні принесла вона в церкву три новенькі василькові вінички в білій-пребілій шматинці і вся духу василькового набралася, а дух той такий, знаєте, приємний, ніжний — праведних звеселяє, а нечисті всякій в носі, мов хрін, крутить!
Коли я підріс і почав скептично ставитись до всякої чортівні, то не раз, було, просив тітку Оксану: "Ну, розкажіть, правда всьому отому? Кидався чорташ під ноги Марії? Поклали ви йому на спину святого хреста?" — "А то як же,— щоразу відповідала тітка Оксана.— Хіба тільки я те бачила? Всі люди бачили. А з себе кошлатенький, маленький. Нюхнув василькового духу й об'явився, ну я й поклала на нього хрест святий. Як видерся з рук, то ще й шерсті трохи на пальцях залишив. Скачала я її в маленький клубочок, дома кинула на припічок, в жар. Не горить! Жар такий, що від столу чуть, як пашить, а клубочок немов заклятий! Хоч би що йому! А піднесла церковну свічечку за дві копійки — спалахнув, димом узявся. Тільки пішов дим отой не у двері, а потягло його в комин, а вже через комин і вилетів геть. Відьми теж цю дорогу знають".
Ні, від тітки Оксани даремно чекати раціонального атеїстичного спростовання містичних фактів, що мали місце в Шахівці біля церкви. Це підтвердила й тітка К и лина.
— Чорт не їднакий,— сказала вона мені.— То тільки звикли казати — чорт та чорт. А насправді чорти всякі бувають. Болотяний чорт — це чорт справжній. Коли відьма дитя народить від того чорта — чортеня буде. Коли ж від Гриця безп'ятого, то вже чорташ буде, такий як у Пріськи був. А ще є "лихий, не при хаті згадавши", тьху, то це чорт все-таки наський, людський. А от той, що на кладовищі, тьху, тьху, тьху! — то вже чорт ритий, пекельний, того бережися...
Спочатку Савку повінчали, потім відіграли на скрипці, флейті й басі весілля.
Садибу йому відрізали на новенькій безіменній, як і всі в Шахівці, вулиці. Сусідами тут йому стали Скотаренки, Бондаренки, Лопушенки, Михайленки, Чепіженки, а також Архип Юрко, Нестір Коломиєць й Іван Бардак.
Взагалі помічено, що серед шахівських прізвищ є такі, що скільки ке думай, а уявити, звідки походять вони, не уявиш. Ну, ось отой Юрко. Можна подумати, що і він сам, і весь рід його струмують єдиним юрківським потеком, від Юрка до Юрка... Нічого подібного! І сам цей Юрко, і чотири брати його, і батько їхній ке були Юрками; замолоду — ївасиками, Грицунчиками, Миколайчиками, а вже пізніше — Іванами,
Грицьками, Миколами; ще й з вусами — хто з чорними, хто з білими — і білі вуса бувають,— хто з золотистими, як у Івана Олексійовича Безродного. Так і писали: Іван Юрко; Гриць Юрко; Микола Юрко. Випадку, щоб у нашій Шахівці був хоч один Юрко Юрко, історія не зафіксувала.
А то ще жили в Шахівці люди з зовсім таємничими прізвищами. Іван Кекрій, Іван Сатула. Іван Савронь. Іван Кгаран. Іван Красина. Що не прізвище, то й загадка. Гадаю, що авторами цих прізвищ були люди мудровані, життям навчені. Некрій. А що таке Некрій? І сам Іван не знає, і земський начальник теж не знає. Не знають ні урядники, ні стражник. Отож хоч і неясно, так зате і не неблагонадійно. Зовсім інша річ з Прихідьками, Захожаями, Безродними,— а таких прізвищ у нас було половина села! Звідки ти прийшов? Звідки зайшов? А може, не зайшов, а втік? Від кого втік? Чого втік? Де рід твій? Де пашпорт твій?.. Тут, бачите, ціла анкета, тож було над чим начальству поморочитися! А були й такі прізвища, що в жах людей кидали. Іван Бардак! Чуєте, як звучить?! Одначе не жахайтеся, і хай не мулить вам вух це важке слово. По-татарському БОНО, як свідчить лексикон Білецького-Носенка стор. 51, значить глек, та й тільки! Отже, якщо хочете — не Іван Бардак, а Іван Глек, Тільки в ті часи шахівчани ще не порозумілися були з лексиконом Павла Павловича Білецького-Носенка.
Садиба Савчина лицем, звісно, виходила на вулицю, а спиною впиралася в піщані присільські нарізки, де шахівчани сіяли жита й жита та ще ячмені, які тут родили так, як у лисого чубчик над лобом. Отож і дворище Савчине впиралось у чужі хліби. Але це не головне. Головне те, що тут, між стінами хлібів, на зелених барвистих пролисикках стояли вітряки. Три. Коли я підріс і почав бувати з нашою мамою в полі, ті млини вже не діяли, стояли як реліквії минулого, оповиті давніми спогадами й легендами.
Пролисини навколо вітряків були витолочені хлопчачими ногами, кеззажаючи ні на що, там росли в недоторканій красі своїй польові сокирки, обчухрана і порубана хлоп'ячими дерев'яними шаблями глуха кропива з гарненькими червонястими квітами в пазухах листу, кущики собачої красуиі-рожі, стріли коров'яку і килими тих всюдисущих трав, ім'я яким калачики, кашка, спориш, лобода, бур'ян.
У холодочку під вітряком гарно було полежать, помріяти. Там я одного разу почав був писати вірша на тему: "Білі хмари на блакитному фоні" та так і не закінчив його — кебети не вистачило. Це й добре. Шахівка квітла справжніми талантами — згадаймо про бурхливий розвиток шахівської новелістики. Поетів там теж чимало було, причому гарних поетів — хто-бо творив воістину невичерпний репертуар наших заробітчанських співаків, надто співачок?! І хіба може бути щось геніальніше за цю образність, таку життєву й глибоку? "Та налетіли гуси з далекого краю24, Сколотили воду ка тихім Дунаї. Бодай тії гуси з пір'ячком пропали, Як ми любилися, як голубів пара. Як ми любилися, як голубів пара, А тепер розійшлися, як чорная хмара!" Ось що таке поезія, а не оті "білі хмари на блакитному фоні"!
Отож про Івана Бардака, ну, Глека, ще й якогось мого далекого родича. У Савки копали колодязь, туди назбігалося з усього кутка хлопців. І я теж там був. Бабрався в піску з приятелями. І раптом почув суперечку. За п'ять кроків від нашої купи піску стояв Бардак Іван — Глек — з книжкою в руках, біля нього стояли Нестір Степанович Коломиєць, Прихідько Лук'ян, Скотаренко Гаврило і якісь молодші хлопці. Говорили на возвишені теми — про Всесвіт, Вічну Правду, Спразедливість, про сумну долю людини, яка "земля є і в землю повернеться". Цими розмовами вони взяли мене немов у обценьки, і сам не знаю як, перемагаючи несміливість, я опинився біля них.