Що ж до Онопрія Каленикозича, то музичну школу свою пройшов він в оркестрі сто п'ятдесят шостого енського піхотного полку. Спеціальністю його була флейта. Еге ж, не сопілка, як у Кузьми Григоровича, а флейта, справжня, з чорного ебенового дерева, так гарно поцяткована нікельовими, а може, й срібними вензелями! Народжена для полкового оркестру, Онопрієва флейта якось не вкладалася в шахівські музичні габарити і, пущена в хід, звучала так несамовито, що почути її можна було з другого кінця села. Що ж до діда Юрка, то бас його гув, як джміль, і чути його було навіть за півсотні кроків. А от скрипочка Григорія Давидовича була сугубо-сугубіссімо камерним інструментом, слухати її було найкраще, спершися на тин господаря, де справляли оте торжество весільне.
У Шахівці на всі потреби життя існували свої формули. От як уже засватається котра дівка і вжїе всі процедури погоджені і вирішені, то ходить по селі, заквітчана, зарум'янена, красива, весела, з дружкою і, кого зустріне із старших на вулиці, уклоняється низенько, маючи барвистими стрічками своїми, і каже: "Просили тато, мама, і я прошу: приходьте на весілля до мене".
Або от ходять хлопці цілими арміями попідвіконню перед Новим роком, кричать одне перед одним, адресуючися до хазяїна та хазяйки: "Благословіть щедрувати!" Така формула! Отож одного разу, вже восени, і Савка наш по обіді, як тільки залишились втрьох, сказав тихо, певне, від Хвилювання, ще й затинаючись: "Благословіть мене, тату, і ви, мамо, оженитися...— Після цього настала пауза. І коли вона трохи затяглася, Савка додав: — 3 Марією..." Мало так сказав слів. А хотілося ж все-таки розказати! Про те, яка Марія гарна, як Сазка любить її, як без неї жити не може. Хотів, тільки, звісно, ці слова не могли на язик набігти: про таке з батьками не говорять. Та про це, певне, ніхто ніде не говорить, хіба що в піснях. Так то ж у піснях.
Звісно, і Олександр Терентійович, і Дар'я Олександрівна давно вже знали, що Савку пора женити і що він про це сам от-от не сьогодні-завтра скаже, то й були готові до цього. А коли так, то й мали сказати: "Що ж, сину, всьому своя пора приходить. Прийшла і тобі пару брати. Благословляємо тебе, сину, одружуйся з Марією, вона ж хороша, роботяща, щира і чесна дитина. Підійди, синку..." Отак мали сказати, тобто мав сказати Олександр Терентійович. І — не сказав.
Важко йому з Савкою розлучатися. Бо, бачите, який це Савка: як два тижні — так і десятка, десять карбованців. А що ж буде, як він, Олександр Терентійович, Савку відділить? Всього в Олександра Терентійовича три десятини землі, тобто шістдесят сажнів, так тоді у нас міряли землю. Синів — чотири: Андрій, оцей Савка і менші за них Степан і Петро. Андрієві вже відрізав п'ятнадцять сажнів. Як відділиться Савка, лишиться тридцять сажнів. А далі Степан. Забере Степан п'ятнадцять сажнів. І зостанеться Олександру Терен-тійовичу з найменшим сином Петром п'ятнадцять сажнів. Отаке маєш, Олександре Терентійовичу! Жив як хазяїн, а віку доведеться жебраком доживати. П'ятнадцять сажнів — три чверті десятини!
Страшно стало Олександру Терентійовичу. Як раптом світ змінився! Ще недавно він був хазяїн, при землі, при господарстві, а тепер хоч під церкву з довгою рукою... Бідолашний дід витирає лоба, який враз рясно потом вкрився. Моторошно. І він — мовчить. Савка чекає відповіді і, не дочекавшися, кашляє, про себе батькові нагадуючи. Дар'я Олександрівна тривожно обертається до чоловіка: чого він, що з ним? І бачить, що він сам на себе не схожий, змалілий, зіщулений, лице вкрите плямами, на лобі краплини поту осіли. їсть старого думка, що господарство дрібнити доводиться. А як же ж бути? І що робити, щоб не дрібнити? А втім, що ж побиватися? Світ так обернувся. Хіба тільки у них таке? Та половина Шахівки живе на таких клинцях; хто ще не живе — незабаром житимуть, синів надбав кожен, а земля та, що й колись була. Скільки в селі вже таких, що тільки хату мають та клапоть землі коло хати, а живуть... Еге ж, живуть люди, бодай так не жити!
Дар'я Олександрівна поворухнулася на своєму місці, сказала: "Що ж, старий, це така біда, що зарадити їй не можемо. Так життя обернулося... А прийшла пора, то треба благословляти дитину". Олександр Терентійович знизав плечима, болісно струснув головою, невеличку, сиву підстрижену борідку свою підняв угору, руки з колін переклав на стіл, сказав: "Коли час, сину, женитися, то женися. Не від цього мені серце болить, а від того, що розор в нашу хату прямує... Покраємо землю... Ну як жити на тих п'ятнадцяти сажнях!"
Савка якийсь час не розумів настрою батьків. Нарешті все розкумекав, скинув із себе напруженість чекання, поклав кулаки на коліна, сказав: "Коней куплю Пару, хурщиком стану. Лантухів у млині вистачить возити, он уже другий корпус кінчають обстатковувати. Аби руки — роботи вистачить! — І він сидів проти зіщуленого, змалілого під ударами життя батька — широкоплечий, в'язистий, з кулаками, такими завбільшки, як батькові два кулаки. Ще й додав: — Хіба тільки я так буду? А он Іван Марків! Штеменко Свирид! Бондаренко Михайло — Коряк! Живуть, мішки носять, і я буду носити..." — "Дай то боже,— витираючи лоба, промовив Олександр Терентійович.— Дай боже! — Він зібрався з силою, промовив: — Підійди, сину..." Савка був на голову вищий за батька, то щоб тому було зручніше благословити його, став на коліна. Олександр Терентійович перехрестив його, схилив голову і поклав теплий поцілунок ка лоба своєї дитини. За ним — Дар'я Олександрівна: "Благословляємо, сину, живи з нею в злагоді і щасливо..."
Тільки Варвара переживала. Знав би Савка, що діялося в грудях у неї! Та ке насмілилася нічого сказати. По-перше, батько й мати благословили уже; по-друге — Савка язикатий, колючий. Ото колись було сказала: "Що ти на ту Марію націлився? Де в кеї батько? Де в неї мати? Чи бачила вона сестру, брата? Яка вона тобі пара?" То він поплескав її, Варвару, по спині й сказав: "Не було, сестро, а тепер ціла Бервечка буде. І ти, сестро, сестричкою станеш..." — "Та ніколи в світі!" — скрикнула Варвара. "Ну, не сестричкою, як не хочеш, так зовицею. І буде Марії так, як той казав: "їли мене їдьма сім зовиць, Савчиних сестриць, а я, бідна, самісінька, ледве-ледве одгризлася!" На це Варвара нічого ке відповіла Савці, одвернулася і люто почала набивати йому цигарки пахнючим тютюном, легким, званим "Стамболі".