— Я прийшов купити пляшку,— сказав він. Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стріт похитнувся і прихилився до стіни.
— Пляшку? — пробелькотів він.— Купити пляшку?! — Тут йому здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.
— Ваше здоров'я! — сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А потім додав:-Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?
Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.
— Ціна? — вигукнув він.— Ціна? Ви що, не знаєте її ціни?
— Певно, не знаю, раз запитую,— відмовив Кеаве.— Але чому це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?
— Пляшка за цей час дуже впала в ціні, містере Кеаве,— затинаючись, пояснив молодик.
— Ну що ж, тим менше доведеться платити,— сказав Кеаве.— Скільки ви за неї дали?
Молодик став білий, як крейда.
— Два центи,— мовив він.
— Що? — вигукнув Кеаве.— Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить...— Слова завмерли в Кеаве на язиці.— Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він випустить дух, його потягнуть просто у пекло!
Тут бідний юнак з Беританія-стріт упав перед Кеаве навколішки.
— Богом вас заклинаю, купіть її! — заблагав він.— На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку,— мене б посадили у в'язницю.
— Ох ти, бідолаха! — сказав Кеаве.— Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту — я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі монета в п'ять центів!
Кеаве казав правду: в шухляді столу у цього юнака вже була приготована решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і як тільки пальці Кеаве охопили вузьку шийку — він зразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, як у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве — йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою — думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його від вічного полум'я та розжареного вугілля пекла. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.
"Що зроблено, того вже не вернеш,— подумав Кеаве,— і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно".
І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут же зіграв весілля з Кокуа і привіз її в свій "Осяйний дім", на вершині гори.
І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але варто йому було залишитися самому — і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачачи його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходилося добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, пурхаючи по всіх трьох поверхах "Осяйного дому" і сама сяяла яскравіше всього, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила туга.
Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всією громадиною "Осяйного дому". Кеаве геть поринув у відчай і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і горювати над своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.
Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона і ридала в безпросвітному відчаї.
— Твоя правда, Кокуа, це дім сліз,— сказав Кеаве.— І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.
— Щаслива! — вигукнула Кокуа.— Коли ти жив сам в "Осяйному домі", Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові, сміх і пісні були в тебе на устах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і одному небу відомо, чим не догодила вона тобі,— бо з цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох,— вигукнула Кокуа,— що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива і міцно люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?
— Бідолашна Кокуа,— мовив Кеаве. Він опустився біля неї на підлогу і хотів узяти її за руку, але вона забрала руку.— Бідолашна Кокуа,— повторив він.— Бідна моя дитина... Моя красуня. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він любив тебе, якщо не злякався пекла, щоб володіти тобою, і як дуже і по сей день цей нещасний приречений чоловік тебе любить, якщо його уста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.
І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.
— І ти зробив це ради мене? — вигукнула Кокуа.— То чого ж мені тоді тривожитися! — І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди сльозами радості.
— О дитино! — вигукнув Кеаве.— Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитися!
— Не кажи так,— мовила вона.— Не можеш ти загинути без вини за саму лише любов до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе ось цими руками або загину разом із тобою. О Кеаве! Ти так любив мене, що згубив свою душу, і ти думаєш — я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?