Чоловік хотів на знак подяки потиснути йому руку, але обидві руки в дідуся були зайняті черевиками. Він так і увійшов до кімнати, тримаючи їх поперед себе. Це було смішно, незвично і якось одразу підняло настрій.
Ми з Сашком також увійшли в будиночок — і я завмер на порозі. Біля стіни на вузькому ліжку, не вміщаючись на ньому (одне плече звисало), лежав Андрій Микитович. Обличчя у нього було сіре, з якимось синюватим відтінком, як тоді, в поїзді, хоч тут і не було синьої лампи. Так от як він близько від нас! Зовсім близько…
— Андрій Микитович! — не втримавшись, прошепотів я.
Андрій Микитович не почув мене. А дідусь рвучко обернувся. Обличчя у нього було вже не спокійне, а сердите, зосереджене.
— На вулиці зачекайте, молоді люди, — сказав він так, ніби не знав наших імен і взагалі не знайомий з нами.
Потім він поставив свої черевики біля ліжка, ніби вони належали тому, хто лежав на ньому. І, немов бажаючи поздоровкатися з Андрієм Микитовичем, узяв його за руку. Але не поздоровкався, а дуже зосереджено, ворушачи губами, почав лічити пульс.
Ми з Сашком вийшли на вулицю. Дідусь тієї ночі здавався нам наймогутнішою людиною на Землі, від якої залежали життя і смерть, горе і радість.
Ми так боялися завадити дідусеві й з таким нетерпінням чекали, коли він вийде, що Сашко навіть не поцікавився, хто такий Андрій Микитович і звідки я його знаю.
А я вирішив про це не розповідати.
Я пригадав, як Андрій Микитович, стоячи біля відчиненого вікна в коридорі вагона, сказав: "Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати. А я на полювання та на риболовлю більше покладаюся. Ось і їду… Якщо не вилікуюся, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашко, у відставку, дуже не хочеться…" Я пригадав ці слова Андрія Микитовича достоту, і голос його пригадав, і важку, задумливу ходу…
"Чому ж ви не повірили лікарям, Андрію Микитовичу? Чому?" — подумав я.
Коли хвилюєшся або чогось чекаєш, час минає дуже повільно, бо думаєш тільки про одне, не відволікаєшся, нічого навколо не помічаєш — і кожна секунда лічена.
Дідусь вийшов на ганок тихо, так само тримаючи в руках свої черевики. Тихо вийшов з кімнати і брат Андрія Микитовича.
Звідкись з темряви з'явилася жінка в сарафані, з розкуйовдженими косами, які безладно спадали їй на плечі.
— Ну, як він? Як він? — чи то заговорила, чи то заридала вона. — А я стою на дорозі, стою… Всі очі видивилась. Ну, як він, лікарю?
Дідусь знову спокійно і навіть ледь-ледь насмішкувато відповів:
— З ним, лежачим, тепер легше буде. Тепер уже він зобов'язаний підкорятися. Інакше ж з ним не впораєшся! Артилерія, каже, медицині не підвладна… — Раптом дідусів голос змінився — став натягнутим, сухим: — А могло бути погано. Зовсім погано. Якби ось не їхній пліт!
І дідусь кивнув у наш бік.
НЕСПОДІВАНИЙ ЕКЗАМЕН
Зрештою Веник таки засипався. Якось Ангеліна Семенівна, занепокоєна його тривалою відсутністю, зробила наліт на поліклініку і про все довідалася. Вона з'ясувала, що Веник уколів не робив і що зараз їх робити вже пізно, бо якщо собака був скажений, то й Веник у найближчі дні неодмінно має сказитися.
Ангеліна Семенівна вклала Веника у постіль, хоча ніхто їй цього не радив. Вона не випускала його з дому, щоб знову не потрапив під вплив "підозрілої компанії" — так вона називала Сашка, Липучку й мене.
Вважаючи першою і найголовнішою ознакою сказу водобоязнь, Ангеліна Семенівна примушувала Веника випивати в день по десять склянок чаю і з'їдати по три тарілки супу, а коли він відмовлявся, починала заламувати руки й голосити:
— Скажи мені правду, Венику! Скажи мамі правду! Тобі страшно дивитися на суп, га? Страшно? А що ти відчуваєш, коли я наливаю тобі чай?
— Мене нудить, — відповідав Веник.
— Ну от! Звісно! Всі ознаки в наявності! — вигукувала Ангеліна Семенівна.
А Веника нудило просто тому, що вона сипала в чай багато цукру: за її відомостями, це загострювало розумову діяльність.
Та Веник уже не міг без нас. І ось, коли днів через десять дідусь уперше дозволив нам відвідати Андрія Микитовича, Веник утік з дому, прибіг на берег Білогірки й відплив разом із нами на борту "Непереможного".
Цього разу ми пливли до Хвостика вранці. І знову посеред річки виблискувала золотава, ніби піщана, доріжка, та тільки не місячна, а сонячна. І знову вона нікуди не звертала, а бігла собі прямо й прямо, далеко-далеко…
Краса літнього ранку настроїла Липучку на поетичний лад, і вона почала наполягати, щоб я прочитав свої нові вірші, які були в тому самому зошиті під столом. Я відбивався як міг, казав, що вірші ще не закінчені. Мене підтримав Веник. Він авторитетно заявив, що поети ніколи не читають "недопрацьованих творів".
І тоді Липучка одчепилася.
Андрія Микитовича ми знайшли не відразу. Вдень усі будинки були схожі один на одного, а вогника, який тоді, вночі, кликав нас і вказував дорогу, зараз уже не було.
Нам допоміг Сашко. Він пригадав, що тієї ночі сильно забив ногу, наштовхнувшись на колоди, складені біля самого будинку Андрія Микитовича. Зопалу він навіть не відчув болю, а потім палець у нього почервонів, набряк. Сашко й зараз ще трохи накульгував. Ми розшукали колоди й квадратний будиночок, схожий на капличку, Андрій Микитович був один: "жінка з розкуйовдженими косами", яка, виявляється, була дружиною його брата, якраз недавно пішла на базар.
Андрій Микитович нам дуже зрадів. Та дідусь попередив нас, що хворому не можна багато розмовляти, і тому ми всі кричали в чотири голоси: "Не розмовляйте, Андрію Микитовичу! Не розмовляйте! Ми вас не слухаємо, не слухаємо!.." І затуляли вуха. Врешті-решт він скорився і сказав:
— Гаразд, давайте будемо дивитися один на одного.
І ми почали дивитися: він на нас, а ми на нього. Дідусь казав, що він найкраще визначає самопочуття хворих по очах.
В Андрія Микитовича очі були жваві, з лукавинкою — отже, почав одужувати.
Ми помовчали хвилин із п'ять. Потім Андрій Микитович, як учень у класі, підніс руку й очима дав зрозуміти, що просить слова.
— Говоріть! — дозволив Сашко таким тоном, яким він командував нами з капітанського містка.
— У мене ось прохання є до Сашка, — несміливо промовив Андрій Микитович.