Сашків кінець

Черкасенко Спиридон

— Ану, шквар, Сашко! Чого став? Ну — хі-ха! Тра-та-та...

— Вморився,— відповів Сашко, важко дихаючи. Похитуючись, він підійшов до столу й сів на вільнім дзиглику.

— Ат, вигадки! На ось, випий, де й візьметься: самі ноги заходять. Ну, н... не вигадуй, пий всю...

Тремтячими від утоми руками Сашко перехилив чарку в рот; поспішаючись, щоб не скривитись, ухопив шматок хліба й почав заїдати. А в голові йому наче хвилі гойдалися, й сивий туман застилав очі. І смішно було Сашкові, що вони, шахтарі й дівчата, можуть крутитись, танцювати тоді, коли і стіни, й поміст не стоять на місці, і тихо-тихо підіймаються вгору, знов спускаються й знов підіймаються, коли хочеться покласти голову — все одно, на що — й прогнати докучливу, важку знемогу, що налила й голову, й очі, й руки, й ноги, й усе тіло. А ще краще — устромити гарячу голову в діжку з холодною-холодною водою...

— Е, та ти, брат, зовсім той... Бери його, дівчата, під руки, нехай танцює!.. Ну, Сашко, шквар!..

— Чи ви не показалися, анцихристи? — сплеснула ‘ руками стара Руччиха, зупинившись на порозі.— Де ж ваш сором? Люди в церкві на стрястях Богу моляться, а вони з жиру казяться!..

— А-а, се ти, бабо! — зрадів, немов любку вздрівши, молодий паливода Хицун, кучерявий, чорний од сажі.— Получку, бабо, поливаємо. Ану, з нами!

Хицун, пританцьовуючи й розставивши руки, підбіг до баби Руччихи, вхопив її в міцні обійми й закрутив по хаті під регіт напівпідпилих товаришів і вереск дівчат.

— Одчепись! Одв'язни, сатано, Господи прости! — пручалась баба.— Погибелі на тебе нема, осоружний!..

— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! — розтиналося по хаті, аж стіни дрижали.

Зрештою, баба, спритним рухом видравшись з рук нахабника, дала йому доброго стусана й накрила мокрим рядном Сашка.

— А ти чого тут, га? Чого ти тут? Зараз мені забирайся до хати! Батько вмер... У-у, шибенику! Нема, щоб отця доглянути, побіг гасати з отсими латрижниками!..

Сміх, жарти, гармошка вщухли. Сашко підвівсь і витріщив на бабу помутнілі очі свої, немов уперше бачив її.

— Чого витріщився? — лютувала баба.— Чуєш, що кажу? Йди мені зараз до хати — батько вмер... царство небесне, вишній спокій.

Баба перехрестилась, і Сашко раптом зрозумів усе, а зрозумівши, заплакав.

— А-а, шкода,— бурчала Руччиха,— ото Бог і карає, щоб не витанцьовував у чистий четвер та коли батько вмирає.

— Ну, що ж, Сашко, нічого не вдієш,— розважав Хицун, гладячи хлопця по голівці,— кинь, не плач, не пропадеш. Тільки й того що батьків ремінь не гулятиме більш по твоїй спині.

— А! А! Яке меле дитині! — обурилась баба.— Де ж ти, харцизе, бачив, щоб дитині та не було шкода батька?

— Кинь, бабо, не того... Тобі шкода, Сашко? Говори, не плач.

— Авжеж... шкода...— хлипав Сашко, втираючи сльози обома кулаками.— Обіцяли, як видужають, нового картуза справити... ги-ги... та й померли, не справивши... ги-ги...

Всі зареготались, а баба, оскаженівши від такого повороту розмови, вхопила Сашка за плече й стусанами випхала з хати.

Йти було недалеко, тільки до другого балагану. Баба впхнула Сашка в тісненьку каютку, наполовину зайняту печею й лежанкою, знайшла в печурці сірнички й засвітила лампу. Чорні, виразні тіні заметушилися по стінах і зупинились, коли лампу поставлено було на столі. Сашко скинув свої великі драні шкарбани і, як кіт, стрибнув на лежанку.

— Я ж на часиночку,— промовила баба Руччиха,— піду декого покличу покійника обмивати, а ти мені сиди, нікуди не йди... А проте краще буде, як я замкну тебе.

Баба вийшла, й чути було, як вона в сінях бряжчить залізними кільцями, замикаючи двері. Сашко поставився до свого ув'язнення цілком байдужно. Голова йому палала й була немов свинцем налита, очі самі злипалися, всередині пекло й нудило. Хотів напитись, та згадав, що діжка з водою в сінях, а баба двері замкнула. Коли за вікном стихла бабина хода, він несамохіть глянув на той бік столу, на ліжко, де під рядном вимальовувалась довга сухорлява постать батькова; на обличчя падала тінь од хліба, що лежав на столі коло лампи, й Сашко не бачив, а тільки уявив собі його таким, як бачив останній раз: рідка гостра борода, запалі лиця, загострений ніс — і все сіре-сіре, як земля, коли висихає. Хотів злякатись, але роздумав: голова тяжко боліла. Схилив її на брудну, засмальцьовану подушку й миттю заснув.

* * *

Сердиться бабуся Руччиха — нема Сашка. Вже незабаром і корогви принесуть, вже ось-ось не видно, як і причет з'явиться, а його немов лизень злизав з самого ранку.

— Не бачили? — питає дівчаток, що купчаться біля дверей і з острахом та цікавістю зазирають із сіней у хату , повну ладанового диму, таємних шепотів, гудіння старого волоцюги Капитона, що, осідлавши червоний бучавий ніс окулярами, з обмотаними ганчірочкою дротиками, пріє над Псалтирем.— Не бачили Сашка?

— Сашка? Ні, бачили... на хтором номері по глею з хлопцями лазить. ;

— Ну, не сибірний тобі! — спліскує баба руками.— Зараз виноситимем, а він... Ну, як же ж таки без нього, се ж не закон! Побіжіть, дітки, котра, та гукніть. Скажіть, щоб зараз біг: батька ховають, мовляв.

Дівчатка ззирнулись, але ніхто не йшов.

— Він, бабо, нас не послухає.

— А не послухає, таківський,— згодилась баба.— Доведеться самій бігти. Ну, що ти вдієш у світі Божому.

"Хторой номер" — се стара покинута шахта, оточена височенними валами попеластого, вже порослого подекуди бур'яном, глею. Гордовито ще стримить угору й панує над сірими валами дерев'яний гострий верх копра, в якому ночами стогнуть сичі, а вдень пусто й порожньо, і тільки іноді галаслива зграя малих урвиголов, видряпавшись з спритністю котів на бантини та всякі поперечки, чинить там свої потаємні справи. Верховодить завжди Сашко, бо він дужчий за всіх, бо він не боїться ні вчительки, яка вже давно махнула на нього рукою, заспокоївшись на тім, що Сашко тільки зрідка зазирає до школи, ні батька, чий ремінь, крім навмисне прибільшеного Сашком галасу й лементу, не лишає по собі ніяких наслідків.

Справа у Сашкової ватаги, власне, одна на сій шахті. Коли на ній не водилося сичів, то чимало було клопоту й турбот коло гороб'ячих гнізд; тепера ж горобці, маючи подвійного ворога, уникали селитись у копрі, і малі змовники дряпались туди, щоб подалі від цікавого ока й нестримного язика зажити заборонених солодощів. Під самим дахом, в добре захованім місці, вони мали тютюн, папір і сірнички, здобуті з небезпекою для власної спини з кишені якогось засну лого напідпитку батька, або дядька, або просто необережного шахтаря, що не дійшов додому під вагою гарячої від п'яного чаду голови й оберберився перепочити десь під балаганом. А як такі з'явища на шахтах — світова річ, то й запас Сашкового загону ніколи, не вичерпувався.