— Далеко до стійбища? — запитав Альфіо, який ішов сюди вперше.
— Коли переберемося на той бік, то ще нам доведеться йти з годину, а може, й більше. Ти, певне, дуже втомився?
— Не дуже... тільки в мене чомусь болить голова і горло... А на той бік як же ми переправимось, коли в нас нема човна?
— Заждемо трохи, може, з'явиться перевізник. Але минав час, а перевізник не з'являвся.
— Що ж, довше ми не можемо тут сидіти, бо застане ніч. Будемо переправлятися,— сказав жовтолиций, з розкосими очима Кендзо.
Через кілька хвилин обоє ступили в воду. Тільки зараз вони відчули, з якою швидкістю мчить течія. Навіть під берегом встояти важко. А що ж буде на бистрині?
— Давай руку, щоб не збило з ніг.
— А я триматимуся з усіх сил.
Хлопчики рушили від берега. З кожним кроком річка ставала глибшою, а вода прудкішою. Все важче доводилось переступати по слизькому дні.
Вода вже добирається до пояса, підступає до грудей. Натиск її стає все сильнішим, ноги ковзаються, але міцно лежить рука в руці. Ще крок, ще один, і раптом Альфіо, який ішов слідом, не витримав. Силою води збило його з ніг, і він, падаючи, потягнув за собою й друга.
Хлопчики не розгубились, бо обоє вміли плавати. Але течія була набагато сильнішою від них, і плавцям не пощастило її подолати. Все далі й далі їх відносило від місця переправи.
Вони не знали, яка страшна небезпека чатувала на них попереду. Річка прудко мчала до стрімкої скелі, звідки з шумом, клекотом і бризками ошаліло падала в глибоке урвище й вирувала там, здіймаючи густий туман.
Втомлені руки б'ють воду з останніх сил. Тіло напружується до краю, щоб перебороти течію, вирватися з її обіймів.
— Кріпися, друже! — підбадьорює друга Кендзо.— Кріпись! Недалеко берег... недалеко...
Саме в цю найстрашнішу і найкритичнішу для хлопців хвилину на річці з'явився рибальський човен, яким вправно керував Санто.
Впізнавши одного з хлопчиків, він здивовано вигукнув:
— Кендзо?!
— Рятуй!.. Рятуй нас, Санто.
В одну мить австралійський хлопчик кинув хлопцям закріплену в човні мотузку.
— Хапайтеся... Хапайтеся мерщій! І хлопці вхопилися.
Напружуючи м'язи й переборюючи тиск води, Санто вивів свого човна у тиху заводь.
Вийшли на берег врятовані хлопці, обоє ще бліді від пережитого страху.
— А це ж хто з тобою? — поцікавився Санто, розглядаючи чорнобрового й кароокого хлопчика.
— Це мій друг... Альфіо. Ми тепер разом з ним працюємо слугами у пана Джона.
— Спасибі, Санто. Я ніколи, ніколи цього не забуду! Я багато хорошого чув про тебе від Кендзо. Він дружить з тобою, і я хочу дружити. Добре? — Тепла рука італійського хлопчика довірливо лягла в таку ж теплу, але чорну й м'язистішу руку австралійського аборигена.
— А ти, Санто, як потрапив сюди?
— Рибу ловив біля водоспаду. Дивлюсь, когось несе течія. Тільки ж ніколи я не думав, що отак зустрінуся з вами.
— Коли б не ти, нас уже не було б на світі.
— Та чи варто про це багато говорити? — сказав Санто й усміхнувся, блиснувши рядом білих, як перлини, зубів.— Викручуйте одяг, підемо до стійбища.
І вже коли сховалось за горами сонце й засвітилися в безхмарному небі зірки, до аборигенської хатини ввійшло троє хлопчиків.
Ні батька, ні брата в хатині не було. Майструючи човна, вони іноді залишалися там і ночувати. Вдома застали тільки Макаро. Дівчина поралась біля багаття, замішуючи борошно з хлібного дерева баобаба — для коржів.
Вона дуже привітно зустріла гостей, особливо Кендзо, якого вже колись приводив із собою Таматеа, щоб передати панові Джону зміїної трави від зубного болю.
По цю траву прийшли хлопчики й зараз.
— Ще просив пан Джон сказати, щоб Таматеа приніс білих папуг какаду, сірих жако і яскраво-строкатих лорі. Особливо двох останніх, бо вони добре наслідують людську мову. А ще просив пан Джон доставляти йому в необмеженій кількості райських пташин.
— Та й навіщо їх так багато потрібно панові? — поцікавилась Макаро.
— Як навіщо? У райських пташин надзвичайно яскраве забарвлення, і пан Джон збуває їх в Америку по великій ціні, а там американки прикрашають цим пір'ям капелюшки й одяг. Мені колись про це сам Квальба розказав.
— Що ж, зміїної трави дістану,— пообіцяла Макаро"— Я знаю в лісі місця, де така трава росте. А щодо папуг та райських пташин — про це говоритимеш з Таматеа. Правда, він зараз дуже зайнятий, бо разом з батьком та іншими людьми майструє великого човна.
— Яз ним поговорю,— заявив Санто,— і попрошу, щоб він нас теж взяв з собою на полювання.
Макаро напекла коржів, насмажила риби й ласкаво запросила хлопців до вечері. Вони охоче сіли ближче до багаття, над яким звивався сизий димок і на всі боки струмувало невидиме таке приємне й таке потрібне зараз тепло.
Та що це з Альфіо?
Він одкусив шматочок коржа й поклав решту на циновку.
— Несмачний? — запитав Кендзо, з осудом позирнувши на свого друга.
— Смачний... Чого ж?.. Тільки в мене чомусь горло болить і голова... Я не можу ковтати.
Тепер усі глянули на італійського хлопчика. Обличчя в нього стало неприродно червоним, а очі потьмяніли. Тіло бралося ознобом.
Альфіо було ніяково, що ось так несподівано він примушує звертати на себе увагу добрих господарів. Він ще спробує їсти смажену рибу, і все буде гаразд. А потім і за коржа візьметься знову.
Найпильніше дивилася на італійського хлопчика Мака-ро, і, коли він взяв тремтячою рукою рибину, вона сказала:
— У тебе, хлопче, жар.— І притулила свою долоню до його лоба.— Так і є.
— Мені холодно,— признався Альфіо, болісно всміхнувшись.— Погріюся трохи.— Він підсунувся ближче до вогню, але тремтів все помітніше і від того ще дужче ніяковів.
— І що воно таке?.. Отак змерзнути...
Макаро обняла хлопчика за плечі, поклала на розіслану циновку. Такими ж циновками накрила його зверху, в згасаюче багаття підкинула кілька сухих полін, роздмухала вогонь.
Червоні змійки, звиваючись між дровами, підпалювали їх, сповняючи хатину теплом.
— Тобі погано? Тобі дуже погано? — допитував у друга Кендзо, але той нічого йому не відповідав і не розплющував очей. Лише по тому, як тремтіли на ньому дві циновки, можна було здогадатись, що в хлопця збільшувався жар.
— Що ж робити? — запитав Кендзо, не знаючи, як і чим допомогти своєму другові.