Санто

Страница 29 из 33

Шиян Анатолий

У панському саду, зустрічаючи схід сонця, співатимуть пташини, роз'ятрюючи ще дужче нездійснені хлоп'ячі мрії.

— Я б згодний пити одну тільки воду і їсти самі сухарі, аби мені бути на волі,— сказав Альфіо.

— А мені снилася моя мама,— озвався Кендзо, і на його щоках заграли хворобливі рум'янці, а в очах засвітилося таке тепло, така щира, тиха й хвилююча радість, що в цю хвилину він, здається, забув про все-все на світі.— Вона гладила мені руку, а тоді обійняла й питається: "Де ж ти був, мій Кендзо, мій дорогий синочку? Я ж тебе так довго-довго ждала". А я дивлюсь на неї й кажу: "Мамо, тепер я завжди буду з тобою. Ти не плач, мамо". Кендзо, глянувши на друга, що уважно слухав його розповідь, сумовито сказав:

— На жаль, це був тільки сон. Я ж знаю, моя мама вмерла. Я пам'ятаю, як її ховали. І тато помер...

Хлопчик затих. Пошерхлі губи витер рукою, глянув на заґратоване віконце, крізь яке було видно цяточку неба, й попрохав:

— Альфіо, заспівай. Дуже хочеться мені послухати твою пісеньку, оту саму, що ти 'її колись співав у голубому гроті. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.— І на Альфіо війнуло чимось рідним, далеким, незабутнім...

В уяві постав острів Капрі з цитрусовим садочком, голубим неосяжним небом і бірюзовою водою, якої, напевно, не побачиш ніде більше в світі.

Наче зникли кудись, а чи невидимо розтанули похмурі й холодні стіни підвалу, і вже не заґратоване" віконце, а широкий, знайомий, улюблений змалечку простір рідного краю ліг перед очима. І полинула пісня, сповнена хвилюючої снаги, ніжності й любові.

Аж сяє море В місячні ночі. Вітер в простори

Нести нас хоче. З моря чарівна Йде пісня-мрія: Санта Лючія, Санта Лючія.

Рідний Неаполь — Моя колиска. 3 блакиті неба Проміння блиск а. Прудкий мій човнику, Весла легкії, Санта Лючія, Санта Лючія...

З-під вій у Кендзо скотилися дві крупних сльозини.

Очевидно, йому пригадалося все: і ранок, і апельсини, що їх просто з гілля зривав Альфіо для пана Джона... Пригадалась прогулянка до голубого грота, і небо, і голубінь моря. А зараз ось він, Кендзо, сидить в холодному підвалі, й немає кому його захистити. І, може, отут він помре, не побачивши вже ніколи більше ранкового сонця, ні рідної далекої Японії, про яку згадував щодня.

Забудь турботи, Забудь печалі. Кличе Неаполь, Блакитні далі... —

виспівував Альфіо, і здавалося, що не голос бринів зараз у напівтемному підвалі, а ридала в тяжкому горі й журбі його зранена душа, побиваючись за рідним краєм, який любив він самовіддано й ніжно. Та раптом, глянувши на японського хлопчика, помітив у нього сльози, і пісня обірвалася.

— Друже! Що з тобою? Ти плачеш?..

Кендзо, не витираючи сліз, схопив руку Альфіо й благально попрохав:

— Співай... Ще співай!

Радість незміряну Славлю йдучи я. Санта Лючія, Санта Лючія!..

І пісня завмерла. Хлопчики помовчали, а тоді Кендзо сказав:

— Спасибі тобі, Альфіо.— І витер сльози.— Може, доживу... Може, колись побачу і сонце, і море в рідній стороні. Пан Джон мусить же змилуватись і відпустити мене до Японії.

Альфіо на це сумовито сказав:

— Змилується... Хіба в нього є серце, є людська душа? За важкими дверима почулися знайомі кроки, брязкіт

ключів. Важко заскреготів іржавий засув, розчинились двері. Хлопчики помітили рядом з Квальбою невідому їм людину, яка сильним поштовхом у спину вкинула в напівтемний підвал нового в'язня. Оступившись біля порога, в'язень той впав обличчям на солому. Упав і не підводивсь...

Знову заскреготів засув, за дверима стало тихо.

Альфіо й Кендзо завмерли. Але цікавість була такою сильною, що вони обоє, глянувши один на одного, мовчки рушили до порога.

— Санто! — радісно скрикнув Альфіо, пізнавши друга.

— Санто! — так само криком виявив свою радість Кендзо.

І тоді, вслухаючись у знайомі голоси, темношкірий хлопчик підвівся.

— Чую, але не бачу вас.

— Нічого. Зараз твої очі призвичаяться до темряви, і ти нас побачиш.

Вони взяли його за руки, підвели до циновки.

— Сідай і розказуй, як ти сюди потрапив.

Санто поки що мовчки озирав підвал, маленьке заґратоване віконце, крізь яке пробивалось тьмяне світло, оглядав змарнілих друзів.

— Чому ви тут?

— З наказу пана Джона. А ти?

— Теж... з його наказу.— Санто помацав їхні плечі, немовби хотів пересвідчитись, що це не сон, що перед ним справді сидять його друзі.

— Ти нічого не розповідаєш про себе.

— Потім... А зараз у вас хочу запитати... Якщо знаєте..-Хто спалив наше стійбище? Де мої рідні? Де батько, брат, сестра Макаро? Я шукав їх і не знайшов. Сусідні стійбища теж спалено... і людей нема... Я тоді вирушив до Квальби..-Але не встиг я з ним поговорити, як мене помітив пан Джон і звелів... сюди. Скажіть, коли щось чули, а чи знаєте...

— Знаємо! Ми з Кендзо були там і все бачили...

— І мого батька, і Таматеа, і Макаро бачили?

— Тільки батька... після бою...—— Альфіо глянув на Кендзо, немовби запитував у друга: "Чи все розповідати?"

Його погляд перехопив Санто і, хвилюючись, попрохав:

— Все кажи, все!.. Я хочу знати правду.

— Ми бачили, як вели твого батька білі каральники... закованого в ланцюги... Його і ще кількох аборигенів... теж у ланцюгах.

— І ми чули з Альфіо, як пан Джон їм погрожував: "На острів Палм! На "острів смерті"! Всіх вас, бунтівників! Там поздихаєте, як собаки динго!"

— У твого батька на скроні була запечена кров...

— І на грудях рана,— додав Кендзо.— Ми сиділи недалеко, в гірській ущелині. Там кущі й густа трава. Звідти нам все було видно і все чути. Потім пан Джон звелів палити хати. Так страшно... Ніде нікого, а хати горять...

Санто, схиливши голову на коліна, раптом заридав. Хлопчики принишкли. Вони розуміли — немає таких слів, якими можна було б зараз втішити, а чи вгамувати горе, що важким тягарем упало на душу хлопцеві, приголомшило його.

Батько, його улюблений, ніжний і добрий батько, зранений і закований у ланцюги, вже ніколи, ніколи не повернеться додому, бо Санто чув не раз від дорослих аборигенів, що з "острова смерті" ніхто не повертався... Хлопчик уявив собі ту непривітну похмуру землю, де стоять такі ж похмурі в'язниці з гратами на вікнах, з холодними стінами, куди не зазирає сонце.

Уявив сувору Сторожу і безнадійність тих, хто, заточений в тих стінах, мусить обов'язково загинути повільною мученицькою смертю.