Нондо, і його блукаючий погляд ковзнув по обгорілих вітах могутнього евкаліпта.
— Я Санто. Невже ви мене забули? Вас приводила до нашої хати сестра Макаро. Пам'ятаєте, коли занедужав італійський хлопчик Альфіо? Пам'ятаєте?
— Нічого не пам'ятаю... Ніякої сестри Макаро, ніякого хлопчика не знав і не хочу знати, бо я тепер бог і володар підвладних мені земель... Нікого не страшусь і всім повеліваю...
Набравши гордовитої осанки, він підвів угору худу жилаву руку і ще раз заявив:
— Я бог Тане!
Від його слів і його вигляду Санто здригнувся, але, перемагаючи в собі страх, запитав:
— Хто спалив наші хати? Де мій батько? Де брат Таматеа? Де моя сестра Макаро? Скажіть... Пригадайте і скажіть...
Та шаман, мабуть, уже не чув цих запитань і не помічав хлопця.
Схопивши з пожарища недогорілу головешку, він підвів її, мов священний скіпетр.
— Повеліваю молитися! Я всевладний і всемогутній бог! — Потім несподівано шпурнув головешкою в Санто, і той ледве встиг відскочити набік. А шаман, дико скрикнувши, раптом завив моторошно, як виють дикі собаки динго, а тоді розвів руки з скарьоженими пальцями, затрясся весь, випльовуючи з рота кісточки й камінчики, відбіг на кілька кроків і, втупившись в Санто безумними очима, почав наближатися, вимовляючи якісь незрозумілі чаклунські слова.
Хто знає, що могло трапитись. А раптом оті цупкі й сильні руки схоплять зараз Санто за шию і почнуть душити...
У перші секунди хлопця пройняв такий жах, що він не зміг навіть поворухнутись. Мабуть, отак удав паралізує кроля, перед тим як кинутись на свою жертву.
Санто розумів, що не можна йому довше лишатися з божевільною людиною, треба втікати від неї, втікати негайно, доки оті скарьожені й хижі пальці не доторкнулися, не звалили на землю.
Страшно!.. Хлопець зірвався з місця й помчав, гнаний криками та виттям божевільного шамана...
І не бачив уже, як Нондо зупинився біля двох в'язочок кори, перев'язаних тонкими ліанами. З хвилину, а може, й більше він дивився на них нетямущими очима, потім взяв у руки й поніс у зарості бананів, де ледь-ледь курився димок багаття.
Нондо розривав ліанове мотуззя, брав одну за одною картини, розглядав їх уважно й довго, а потім кидав у багаття і грів на тому вогні все ще скарьожені й, мабуть, похолоділі пальці...
Та цього вже не бачив і про це не знав нажаханий божевільним шаманом Санто. Хоч стійбище залишилось позаду, та хлопцеві й досі вчувався крик і дике собаче завивання, немовби Нондо все ще невідступно біг слідом, сподіваючись наздогнати втікача.
Санто навіть не помітив, коли примчав до моря.
Тут напевне зустріне він когось з рибалок і дізнається про долю своїх рідних. Та навкруги нікого. Тільки шумлять під вітром дерева, співають, як завжди, пташки.
Ще більша тривога, неспокій і страх лягають хлопцеві на душу.
"І тут їх нема... Нема! Ну, де ж вони? Де?" І раптом з'являється думка, від якої обдає його холодом.
"Невже прийшли білі озброєні найманці і вигнали всіх аборигенів до резервації? А як же я? Куди мені йти?.. Де тепер шукати рідних? Де? Де?.."
І знову щось гаряче й нестримне мимоволі підкочується до горла. Губи дрижать, очі запливають сльозами, а з грудей виривається крик відчаю, розгубленості й болю...
Санто падає обличчям в траву, затихає...
А з морського простору одна за одною все налітають байдужі сині хвилі і розбиваються об тверду коралову перепону на дрібні бризки.
*
Даремно того дня блукав над морем Санто в надії зустріти когось з рідного стійбища. Так нікого й не зустрів. Наче зроду тут не жили люди і не приходили сюди рибалити.
Зіркими очима вдивлявся хлопець у синю і, здавалося, безмежну далечінь моря, але там шугали на просторі тільки чайки та на обрії з'явився і незабаром зник океанський пароплав, лишивши по собі хмарку диму, яка поволі розвіялась у голубій імлі.
"Що робити? Куди йти? Хіба до лісу чи до інших стійбищ? Може, там хтось скаже, де мої рідні".
Санто рушив від моря, намагаючись обійти пожарище, аби йому не зустрітися знову з божевільним шаманом.
Голод і втома відчувалися сильніше. Та коли він вийшов на перевал, якась сила змусила його зупинитися тут, ще раз глянути на місця, де минуло його дитинство, де все для нього було таким рідним, дорогим, незабутнім...
Перед очима зараз лежала в чорних згарищах мертва, безлюдна земля. Тільки в одному місці, де росли широколисті банани, курівся димок...
Пригадався сьогоднішній ранок, коли він, Санто, сповнений радісних мрій, поспішав додому, не знаючи, що побачить там лише страшні руїни і збожеволілого Нондо.
Далі, далі від цього місця, де зазнав він стільки гіркого розчарування, горя й страху.
Чим ближче підходив Санто до лісу, тим голоснішими ставали пташині співи, що ними він любив захоплюватись завжди. Але зараз йому не до пташиних співів. Зіркими очима придивлявся до стежки в надії помітити якийсь слід, якусь домашню річ і переконатися, що саме в цьому напрямку вирушили люди, втікаючи від нещадних каральників.
Згодом стежка двоїлась. Та, що лягла прямо, вела до озер, де Санто разом з братом полював колись на страусо-подібних ему. Друга ж, що в'юнилась між камінням праворуч, лягла до гірських струмків з прісною водою й до сусідніх стійбищ, де свого часу проходив вісник Хоне, запрошуючи людей на аборигенівське свято.
Саме на цю стежку Санто і повернув. Йти йому доведеться довго, а хлопець після всього пережитого тільки зараз відчув неймовірну втому, голод і спрагу.
"Все одно не буду відпочивати... Мушу дійти до першого струмка... Мушу! Мушу!..— вмовляв він себе, напружуючи останні сили.— Адже скоро з'являться гори, і під однією з тих гір б'є джерело — чисте, чисте. Там відпочиватиму... На траві..."
Пригадалися гірські ущелини, брат Таматеа і день, коли вони разом знаходили на дні тих ущелин гнізда папуг.
Потім образ брата чомусь заступив собою пан Джон. І наче це було вчора, так яскраво постала перед очима вілла, і гості, і образлива, як удар батога, кличка "або", що нею прилюдно обізвав він Санто, виганяючи на подвір'я.
А хіба можна забути той день, коли білі пани гостювали на святі?.. А чи забути катер, де пан Джон ударив Макаро, а його, Санто, викинув за борт?