— Правда, правда, він саме так говорив,— підтвердив японський хлопчик.
— Тоді ми вирішили вас повідомити, сеньйоре Томарі. І вас, і Санто, і Макаро, і всіх-усіх аборигенів, щоб втікали від каральників.
— Невеселі вісті ви нам принесли, але не нові. Я знав, що так буде.— Томарі задумався на хвилину, а потім запитав : — І коли ж вони збираються виступати?
— У цю неділю.
— Та-ак. А пан Джон знає, що ви пішли сюди?
— Ні. Знає тільки слуга Квальба, та він нікому про це не скаже. Ми з ним домовились.
— Значить, ви втекли від пана?
Хлопчики перезирнулись, і Альфіо щиро признався:
— Втекли, сеньйоре Томарі, бо після вашого нападу пан Джон став дуже злий. Він щодня кричить на Квальбу, лютує.
— І на нас кричить... По щоках б'є...
13 1067-1
— Боляче скубеться за чуба. Ми з Кендзо вирішили піти від нього... назавжди.
— Ясно. Притулок вам дамо.
— Спасибі, сеньйоре Томарі!
— Спасибі, сеньйоре! — і Кендзо низько вклонився, а вожак йому зауважив:
— Я, хлопче, не пан Джон. Вклонятися мені не слід. Житимете у нашому стійбищі.— А каральників, якщо вони сюди поткнуться, ми зустрінемо достойно.
В цю хвилину смуглява рука відхилила циновку і до хати увійшла Макаро, а слідом за нею Таматеа. Вони принесли з городу корені ямсу і жовті ребристі плоди бананів.
Радий був Таматеа, побачивши Сантових друзів, але особливо зраділа цим несподіваним гостям Макаро.
Пан Джон, коли дівчина була в полоні, наказав нікуди її не випускати. Макаро жила в кімнаті, немов у в'язниці. Єдиною розрадою для неї були оці двоє хлопчиків.
Вдень вони працювали в саду і частенько порались біля квітів.
Пан Джон кудись відлучався у справах, і тоді хлопчики зривали найкращі квіти й передавали їх Макаро. Вони співчували, жаліли її, намагаючись будь-чим полегшити її гірку долю.
— Уже недовго тобі ждати. Скоро прийдуть сюди ваші й визволять тебе. Ти не журися. Не сумуй дуже... Адже ми з тобою. Ми тебе любимо...
Це трохи розраджувало дівчину, але не могло, звичайно, загасити журби, не могло применшити горя, що тяжкою раною лягло їй на серце і на душу.
Макаро знала — не залишать її рідні у такій біді. Якщо їх досі нема, значить, вони збирають сили і потім прийдуть...
Неодмінно прийдуть.
Останні ночі у віконці Макаро не згасав вогник аж до світанку, бо вона весь час ждала своїх рятівників. Нема нічого дорожчого за волю. Та ця воля для неї зараз, як ніч. Куди б не пішла, а вже ніде й ніколи не зустріне свого
Хоне, свою найсвітлішу мрію, своє сонце, що давало їй стільки радощів і щастя.
Смертельним пострілом найманого вбивці загасив ці радощі пан Джон. Не стало сонця. Темрява окутала дівочу душу, й нічим її не розвіяти, нічим не зменшити розтравленого болю.
І ось у ці дні страшної туги, горя й журби, мов яскраві зірки, світилися до неї оченята двох юних друзів, що хотіли їй допомогти, намагалися втішити, розвіяти, чи бодай зменшити її горе й страждання.
— Ми тебе любимо... Ми будемо тебе оберігати, Макаро... Тільки ти не плач... Не сумуй! — І Альфіо починав співати народну журливу, але мелодійну пісню, сповнену душевної краси. Макаро залюбки слухала мелодію, але їй хотілося знати й пісенні слова.
Альфіо переказував їй зміст і пропонував:
— Хочеш, Макаро, хочеш, я тобі ще співатиму?.. Я знаю багато пісень.
— І я знаю,— озвався Кендзо.— Я знаю пісні японські,— і їхні оченята не відривалися від розчиненого навстіж вікна, в якому стояла засмучена полонянка.
І ось зараз її друзі в аборигенській хатині. Як же не радіти їм, найприємнішим, найбажанішим гостям? І зустріла їх Макаро так, як тільки може зустрічати своїх улюблених молодших братів старша сестра.
Та суворо нахмурились у неї брови, коли дізналася, з якими вістями прибули вони у стійбище. Макаро нічого не сказала, але очі її мимоволі зиркнули в куток хатини, де стояли нові списи, лук, стріли і висів на кілочку новенький американський автомат, здобутий у незабутню ніч...
Вість про неминучий напад каральників рознеслася, наче блискавка, і тепер у кожній хатині все тривожніші точилися розмови.
Хоч у надійних місцях стояли день і ніч дозорці, та не одна мати, прокинувшись серед ночі, виходила з хатини, пильно вдивлялася в море, чи не видно в ньому небезпечних вогнів, чи не пливуть до стійбища безжальні й мстиві каральники.
Море було спокійним. Десь на обрії ясніли вогні пропливаючих рейсових кораблів, а над морем, скільки може охопити людський зір, лежало небо, всіяне зірками. Деякі з них падали, окреслюючи шлях падіння нетривким сяйвом; деякі іскрились так сильно, що їхні відблиски лягали на воду, гойдаючись на важких глибинних хвилях, мов сріблисті медузи.
*
Босі ноги збивають з трав і квітів передсвітанкову росу. Ще не зайнялась на сході блідо-рожевим маревом зоря. Ще не прокинулось пташине царство, і тільки тумани снуються в долинах, щедро вмиваючи росою кожну квітку, і травинку, і листочок.
Покрученою стежкою йде Санто. У правій руці в нього саморобний спис, а через плече звисають два однакових пакунки, старанно перев'язані тонкими ліанами.
Відразу можна здогадатися, що повертається Санто від свого вчителя й наставника Альберта Наматжири не з порожніми руками.
Ще звисає спереду торбинка з шматками червоної глини, точнісінько такої, якою користується при малюванні знаменитий художник.
За всім, що робив і як робив учитель, стежив абориген-ський хлопчик. І про його успіхи дізнаються рідні, коли він їм покаже свої картини.
Новими очима дивився тепер Санто на красу рідного краю, вибираючи дорогою місця, куди прийде у вільний час для малювання. Він знає, як заготовляти кору з дерев, як розпарювати її над вогнем і як, просушивши під сонцем, змазувати її соком орхідеї, щоб краще приставала фарба, а сама кора не коробилась, не тріскалась, а була гладенькою й рівною, мов заґрунтоване полотно.
"А може, й мої картини колись потраплять до музеїв? І мені заплатять гроші, і я куплю тоді складаний ніж, і куплю собі щіточок справжніх, а не тих, що зроблено з пучків власного волосся. І фарб куплю, і полотна. Батькові принесу подарунок і братові... А для Макаро дістану прикрас, і нове дзеркальце, і різних ласощів. Мені б тільки навчитись ще краще малювати. І я навчуся... обов'язково... Я старатимусь дуже".