Ось він, той абориген, підходить зараз до веранди в своєму трохи дивному вбранні посланця, вклоняється, вітаючись з господарем та гостями, потім підводить голову, сміливо дивиться в обличчя пану Джону.
— Наш вожак Томарі просив переказати вам, пане Джон, що ми не хочемо війни. Не хочемо, щоб у битві пролилася наша кров і кров білих солдатів. Ми просимо вас, пане Джон, відпустити Макаро додому, не заподіявши їй ніякого зла.
Пан Джон, презирливо оглядаючи вісника, запитав:
— Оце і все?
— Ми вимагаємо...
— Що? — аж скипів одразу господар.— Ви... смієте вимагати? Як вам це подобається, містери? Вимагати... Від мене?..
— Ми вимагаємо,— повторив Хоне, і голос його зазвучав твердіше. Очі аборигена зустрілися з очима господаря, як тоді, на святі... Тільки зараз в цьому погляді світилася непорушна воля, впертість і глибоко прихована лють.— Ми вимагаємо негайного звільнення Макаро! Якщо ж ви не погодитесь на нашу вимогу...
— То що буде? Що? — закричав пан, уже не володіючи собою.
— Ми запросимо до своїх лав багатьох воїнів-абориге-нів і підемо на вас війною.
— Все? — і ліва щока в пана Джона нервово пересмикнулася.
— Все!
Господар оглянув принишклих гостей, які з цікавістю ждали, чим закінчиться цей несподіваний двобій білого боса з темношкірим аборигеном.
— Що ж,— сказав нарешті пан Джон.— Треба порадитись. Зажди моєї відповіді в саду.
Хоне пішов до східців веранди, але його несподівано зупинив хазяїн вілли.
— "Або"! — звернувся він до нього навмисне образливою кличкою.— Скажи, "або", скільки тобі років?
Кров ударила в обличчя Хоне від того принизливого ймення, але вісник умів володіти собою, тому спокійно відповів :
— Скоро буде двадцять, пане Джон.— І пішов далі. Пан Джон, проводжаючи його поглядом, з люттю вимовив :
— Не буде! — і очі його засвітилися холодним вовчим блиском.— Не буде!.. Прошу, містери, пробачити мені. Я мушу відлучитись.— І він залишив гостей. А коли незабаром повернувся сюди, його появу зустрів настороженим поглядом Квальба. В очах слуги світилося тривожне занепокоєння, навіть страшна здогадка.
— Пане Джон, отямтеся!.. Пане Джон...
В цю мить у саду з густих кущів бузку пролунав постріл.
Хоне встиг обернутись. Щось хотів було сказати, але підвів тільки руку з списом і впав замертво там, де настигла його куля.
На принишклій веранді всі почули, як слуга Квальба відчайдушно сказав:
— Бути війні!..
*
Флотилія з човнів уже була напоготові. Сюди, на морський берег, де нещодавно відбувалося мирне свято, сходилися зараз озброєні воїни не тільки з ближніх, але й з дальніх стійбищ. І хоч не горіли багаття і не світив місяць, зате іскрилися міріади зірок, і в їхньому тьмяному світлі було добре видно матерів, дружин, сестер, що прийшли сюди вночі проводжати своїх захисників і оборонців.
Стояли мовчки, хоч не в однієї з них були сумом і тривогою завіяні очі, і щеміло серце від страху й болю, але вони кріпились, не виявляли того болю ні в криках, ні в риданнях, бо знали, куди й для чого вирушають воїни цієї ночі.
Хто знає, скільки їх повернеться назад... Вже на своє місце став керманич Томарі, вожак цього походу.
— Віддай кінці! — почулася його команда, і в ту ж хвилину хтось із жінок, не стримавшись, заридав, але те ридання швидко урвалося.
Берег поволі віддалявся і незабаром зник з очей разом з людьми. Заступила його собою густа, непроглядна мла...
Згодом на обрії з'явились електричні вогні причалів і самого міста, що розташувалося глибинніше в долині й на гірських схилах.
Вожак Томарі змінив курс, і човнярська флотилія пришвартувалася осторонь причалів у невеличкій кораловій бухті, навколо якої зводились гори, вкриті тропічним лісом.
Вожак Томарі і старший його син Таматеа добре знали місцевість і відому їм стежку, що нею можна було підійти до розкішної вілли пана Джона.
Воїни, швидко замаскувавшись гіллям і травою, рушили слідом за Томарі й незабаром зупинились біля потрібної їм садиби.
Будинок був темним, тільки вгорі, на мансарді світилося віконце, завішане фіранкою. Може, в тій кімнатці томиться, не знаючи ні сну, ні спокою, Макаро і, сподіваючись на звільнення, не гасить світла до пізньої ночі?..
Гострі очі Томарі помітили озброєного вартового. Він вийшов з глибини саду на доріжку, ту саму, де колись смертельна куля настигла вісника Хоне.
Вартовий чомусь зупинився, оглянув загорожу, постояв з хвилину і знову потім, не поспішаючи, рушив далі до* зачинених на міцні засуви воріт.
Воїни стежили за кожним його кроком.
Вартовий сів на лаві, зняв з плеча автомат, поклав поруч, а сам, діставши з кишені сигарету, припалив її від запальнички.
Почувалося, що куривом він намагався розвіяти сон, який владно його долав. Нарешті кинув недопалок, згасив; жарини черевиком, оглянув ще раз загорожу і, не виявивши нічого підозрілого, схилився на спинку лави.
Таматеа прошепотів:
— Батьку, я йду!..
Обережний, в'юнкий, він ненадовго зупинився біля кущів персидського бузку, що густим гіллям звисли над парканом, проник на подвір'я панської вілли й нечутно поповз до воріт.
За ним стежили всі воїни. Досить необережного руху чи шарудіння — і вартовий зможе відкрити по ньому вогонь.
А хто знає, можливо, крім цього вартового, віллу тепер охороняють ще й інші найманці, тоді поляже тут не один аборигенський воїн, і невідомо, чи пощастить звільнити Макаро.
Схвильовано б'ються серця воїнів.
Вже недалеко ворота. Але хто це ще з'явився на подвір'ї вілли з тих самих бузкових кущів?
— Санто?! — прошепотів здивований батько, відразу пізнавши молодшого сина.— Я ж наказував йому лишитися вдома.
Ні крикнути, ні подати якийсь знак не можна, щоб зупинився, не смів повзти за братом, бо може і себе, і його занапастити. Холодним потом вкрилося батькове обличчя, і він уже ні на мить не зводив з Санто очей.
Хлопець просувався вперед не гірше від старшого брата. Ось він уже його наздоганяє. Ось вони повзуть далі разом... Підводяться на ноги... Ще мить — і Таматеа кидається на вартового, а Санто спритно хапає з лави автомат.
Скрикує переляканий вартовий, з жахом дивлячись на руку з гострим черепашачим ножем.
У цю мить Санто встиг крикнути: