Самсон

Страница 2 из 2

Украинка Леся

"Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. –
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні! Ти гинеш, – дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду!"

Самсона у кайдани закували,
З його недолі ворогам забава!
Самсону очі ясні повиймали, –
Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!

2

В темній темниці, в кайданах закутий,
Сильний колись-то Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада – й незабутий
Жаль його серце знебуле гнітить.

Тяжко Самсон проклинає Далілу,
Що без вагання згубила його,
Жалує тяжко на себе, що силу,
Славу віддав і себе самого –

Та за кохання єхидне, нікчемне…
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль!

Помста… Де ж сила його молодеча?..
Він же і зброї в руці не вдержить,
Не підійме навіть гострого меча,
Сили немає! Невже буде жить

Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть же на небі ще правда свята,
За що ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?..

Гине безславно Самсон в самотині,
Серцем же рветься свій люд визволять.
Люд у полоні тепер, на чужині,
Легко було ворогам подолать

Край Іудейський, його боронити
Нікому стало, – в неволі сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країні рідній!

Він у темниці, в кайдани закутий,
Тяжко картаючись серцем, сидить,
Жаль нерозважений, жаль незабутий
Серце знебуле і рве, і гнітить.

3

Пишає божая країна
І ясні хвилі Іордана, –
Хоч і в неволі Палестина,
І лютим ворогом забрана…

Вже переможці стали станом
В долині красній та розкішній, –
Під пальмами, над Іорданом,
Далеко чуть їх гомін втішний.

А ватаг їх? О, як для його
Веселий, радісний сей ранок, –
Багато злота дорогого.
І срібла, і вродливих бранок

Добув він. Не війна кривава
Йому дала се, – ні, Даліла,
Її була се мудра справа, –
Вона дух сильний той зломила.

Рад філістимець. Гомін, гуки;
Радіє люд. Божниці димні
Від пахощів; здійнявши руки,
Святці співають вдячні гімни

Своєму божищу Ваалу.
Уголос бога вихваляють,
Що він віддав їм на поталу
Всю Палестину, і співають

Хвалу Далілі, що придбала
Для свого люду славу вічну:
Вона Самсона подолала,
Зломила силу ту величну.

І утішається Даліла,
Що славою за зраду вкрита.
У очах втіха заясніла,
Усмішка грає гордовита.

Гукає владар: "Приведіте
Самсона-бранця у палати,
Перед мене постановіте,
Його бажаю повидати!"

Покірні кинулися слуги,
Біжать чинить владаря волю;
Ведуть Самсона для наруги, –
Хай бачать всі його недолю.

Кайдани тяжкі на Самсоні,
Сліпий, сумний він і без сили.
Ввели його і при колоні
В порога там постановили.

Розлігся гомін, сміх, наруга,
І жарти прикрії чувати:
"Самсоне! Де твоя потуга?
Чи ти забувся воювати?"

Самсон стоїть, мов скам’янілий,
Блідий, і мовчки вислухає
Оту зневагу: гнів безсилий
У грудях стиснутих бурхає.

Аж ось зненацька він здригнувся:
До його слуху долетіли
Слова вразливі, і почувся
Єхидний, прикрий сміх Даліли:

"Здоров, Самсоне! Твоя мила
Тебе вітає!" Тая мова
Самсона серце вкрай вразила,
Не вдержав він гіркого слова:

"О гадино! Моєї муки
Тобі, несита, ще не досить?!"
Самсон здійняв безсилі руки
І вголос бога помсти просить:

"О боже помсти, Адонаю!
Вволи мою остатню волю:
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,

За сором мій і мого люду!
Дай силу давню на хвилину!
Верни мені її, – хай буду
Я знов потужним на годину!"

Вмолив він бога тим благанням,
В Самсона знову уступила
В остатній час перед сконанням
Незмірная, нелюдська сила.

Тоді, колону обійнявши,
Потряс він дужими руками, –
І стеля рушилась і, впавши,
Його покрила з ворогами!

[с. Колодяжне, 1888 p.]