Я ще пам'ятаю, як із старого відра, жердини, дроту та гвіздків змайструвати черпак, були мені відомі й фізичні та хімічні умови моєї роботи, і я кілька тижнів від сьомої години ранку до пів на першу, а потім з пів на другу до пів на шосту з відрами в обох руках ходив туди й сюди по довгому, що тяг лося понад шляхом, французькому селу поблизу Мер-ле-Бен і угноював рівненькі грядки батальйонного командира, що до армії був директором сільської школи і влаштував тут точну копію свого шкільного городу: капуста, цибуля, пір, морква, а чималий клапоть засадив кукурудзою ("для моїх курочок"). Найприкрішою в цього командира була звичка вдавати з себе добрягу в позаслужбові години: він підходив до мене й намагався "порозмовляти зі мною". Щоб перешкодити цьому порушенню стилю — добряги-начальники завжди мене жахали — і зберегти свою гідність, а йому нагадати про його гідність, я мусив щоразу жертвувати цілим відром нечистот, виливши їх йому під ноги, але так, щоб йому не здавалось, ніби це сталося просто з моєї незграбності, хоча й не підкреслюючи надмірно свого наміру: адже мені йшлося тільки про те, щоб нагадати йому про різницю в чині. Особисто проти нього я нічого не мав: він був мені геть байдужий. Просто йшлося про принцип — займаючись таким ремеслом, обери зручну для тебе лінію поведінки. Принаймні мені завжди вдавалося тримати його на відстані, провівши між нами смугу з 4>екалій. А що в нього одного разу від огиди жовч розлилася (бо йому попало в обличчя кілька бризок), це не моя провина: таким вразливим капітанові запасу не годиться бути. Його коханка (вдома він, звичайно, не міг би дозволити собі таку розкіш, а тут її проводили по батальйонних списках як мобілізовану на службу посудницю) тішила його, граючи в спальні саме вальс № 9 As-dur, і я завжди підозрював її, та й досі підозрюю, що це вона поцупила в Аббевіллі у мене з-під носа ноти вальсу і тим розбила мої надії на ністагм. Теплими осінніми днями вона часом прогулювалась по селу, вся в ліловому, з батіжком у руці, бліда-бліда, справжнісінька пані Боварі на колабораціоністський лад, не так гуляща, як непутяща.
Тут хай терплячий читач передихне. Я не ухиляюсь від теми, а навпаки урочисто обіцяю: тема нечистот ще не зовсім вичерпана, а з Шопеном покінчено остаточно — принаймні з погляду якісного, бо кількісно, хоч би з композиційних міркувань, мені ще доведеться кілька разів удатись до нього. Але взагалі більше про це я не розводитимусь. Я з каяттям б'ю себе в груди — ті самі, що їхні зовнішні показники можна взнати в мого кравця, а от внутрішньо оцінити їх дуже важко. Я залюбки відрекомендувався б тут якимось простим і ясним визначенням службового типу, наприклад: політичні переконання — демократ; але чи пасуватиме воно тому, хто не захотів бути фамільярним з начальством і тримав його на відстані, хай навіть із допомогою нечистот? Або візьмімо ще одну графу: релігійна приналежність. Тут найлегше вдатися до котрогось із узвичаєних скорочень, вибір яких невеликий: єванг., єванг.-лютер., єванг-ре-форм., катол., рим.-кат., ст.-кат., ізр., іуд. тощо. Мені завжди було прикро, що релігії, над смислом яких їхні прихильники разом зі своїм оточенням билися дві, а то й шість тисяч років — чи принаймні чотири сторіччя, дозволяють звести себе до нікчемного скорочення, але якби я й захотів, то не зміг би скористатися жодним із них.
Я зараз розкрию перед вами одну свою ваду, майже природжену; ця вада завдала мені чимало прикрощів і викликала чимало непорозумінь. Мої батько й мати, люди не одної віри, так любили одне одного, що жодне не хотіло завдати іншому болю, встановивши остаточно моє віровизнання (тільки на похороні матері я довідався, що саме вона належала до євангелічної церкви). Вони виробили надзвичайно складну систему взаємних виявів поваги: ио черзі ходили в неділю одне — до церкви св. Трійці на Фільценграбені, а друге — до церкви діви Марії в Ліскірхені; це був ніби вияв щонайбільшої віротерпимості, і найкращою оздобою його було те, що третьої неділі до церкви не йшло жодне. Правда, батько часто запевняв мене, що я християнин, бо мене охрестили, але основ християнської віри я не навчався ніколи. Хоча мені вже під п'ятдесят, я й досі блукаю потемки, а в податковому відділі вважаюсь атеїстом, бо не плачу церковного податку.
Я залюбки став би євреєм, щоб позбутись отого прикрого прочерку в графі "віровизнання", але батько каже, що по його смерті, коли стане відомо, якої він був віри, мені доведеться вийти з іудейської громади, а це можуть витлумачити хибно. Отож у приватних розмовах я люблю називати себе "християнином майбутнього", і це накликає на мене несправедливу підозру, ніби я адвентист. З погляду віровизнання я, так би мовити, tabula rasa — чистий аркуш паперу, привід до розпачу, для атеїстів я — сіль в оці, для християн — "незясований випадок", байдужий до віри, недозрілий, що надмірно шанує пам'ять покійної матері; а, як недавно сказав мені один слуга божий, "шана — це не богословська категорія". Шкода, бо інакше я міг би бути дуже побожною людиною. Не тільки про себе, а й про всіх згадуваних у цьому оповіданні я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі, а на взірець отих альбомів "Розмалюй сам", які ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства: такий альбом можна було купити за десять по^енігів (а в магазині стандартних цін за ті ж гроші навіть два). То були стандартні подарунки скупих і невинахідливих дядечків і тітусь, певних, що набір фарб із пензликом або кольорових олівців ти вже маєш. У тих альбомах були надруковані самі контури малюнків — лініями або навіть пунктиром, який треба було з'єднати лінією в контур. Навіть це з'єднання точок лишало якусь свободу творчості, а вже заповнювати контури фарбами можна було з повною свободою. Постать, у якій тільки по комірцю та тонзурі можна було розпізнати священика, ви могли убрати не лише в чорне, як звичайно ходять церковні служителі, а й у біле, червоне, коричневе чи лілове. А що нагорі сторінки ще лишалося місце для вільної творчості, то головний убір можна було намалювати який завгодно — від невеличкої шапочки до тіари. Можна було зробити з нього й рабина або начепити йому брижі, що перетворили б його в післяреформатського протестантського священика. А коли треба, береш енциклопедію, розгортаєш на статті "Церковне облачення" і тоді точно знаєш, що дати йому на шию, на голову, на ноги, (приміром, сандалі францисканця), щоб мати саме такого слугу божого, як тобі треба. Звичайно, можна було й не звертати уваги на скупі обриси пропонованого тобі "священика" і зобразити там селянина, пекаря або пивовара, а то й Цезаря, хіроманта чи блазня. Досить незграбно обведену суцільними та пунктирними лініями постать із компостером у руці можна було розмалювати фарбами як кондуктора в трамваї, поїзді чи автобусі, а коли хтось