Несподівано Сабирли перевернувся і невпевнено кинувся до хвіртки. Лайка, удар кілком об тин, але пес вислизнув...
Він довго відлежувавсь у густому бур'яні. У страшному сні його наздоганяв бородань з кілком...
Сабирли був страшенно розбитий, боліла горлянка. Тіло — наче покусала тічка скажених собак...
Після похмурого сну ще сильніше захотілося їсти. Ніби й не було вранці курочки... Та хочеш жити — вставай, перемагай біль, іди в село. Інакше пропадеш...
Сабирли вибрався із бур'янів і обережно, наче тінь, прослизнув до найближчого будинку. Він довго ходив, принюхувавсь. Ні запаху чогось їстівного — нічого. І нікого.
Він підповз до конюшні. Тиша. Ковтаючи слину, зазирнув до курника. Нічого.
Зайти в дім Сабирли не наважився — а, може, там чигає якась небезпека? Він уже битий пес.
Голодний Сабирли пішов городами, не знаючи, куди податись. Темні будівлі лякали своєю пусткою — на село наповзла темрява. Все навколо наче вимерло. Зрештою, так воно і було, якщо не брати до уваги голодну худобу та всяку іншу живність, з учорашнього дня зачинену у хлівах, до якої ще не дійшли руки різних бороданів.
Пес ніколи не розумів до кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти...
Як це можна — знятись усім селом, сісти в машини кольору хакі й поїхати? Невже вони збожеволіли? Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб так поїхати, залишити все село порожнім, такого ще не було...
В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла у нестерпну муку...
Пес, звісно, скучав і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова.
Лишилися тільки бородані, що виповзають на світло в такі смутні часи, і ще жменя людей, яким ні чуже добро, ні хула, ні честь не потрібні, саме їх злі сили, схожі на ураган, якось випадково не зачепили, обійшли стороною. І зараз вони, напевно, теж прислухаються до страшної тиші, яка роззявила рота в німому крикові: "Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можна?"
Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли невідомо куди, і ті, хто саджав їх у ті самі машини і стояв в оточенні навколо їхніх сіл... Ніхто не знав. Просто їх, Сабирли...
Сабирли зупинив запах, лоскітливий, дратівливий запах. Він принюхався, озирнувся. Упізнав місце, де недавно зарвав курку...
Швидко проковтнув залишені в поспіху курячі лапки, перебрав пір'я, таке апетитне й пахуче. Від пережовування пір'я його знудило, і Сабирли закашлявся, відганяючи нудоту. Почуваючи в тілі велику втому і тугу самотності в грудях, побрів до того місця, де його іноді підгодовували, —до дому Дагджи. Походив порожнім подвір'ям і відчув раптом запах присмаленого хліба. Смертельна туга погнала його в дім старої Аніфе...
Сабирли відчував — хліб згорає, і цей гіркавий чад вабив його більше, ніж сам хліб. Двері в хаті були відчинені навстіж. Переборовши страх, Сабирли ступив за поріг. Шерсть на загривку піднялася дибом, і він про всяк випадок ошкірився — це завжди допомагало відбити перший натиск або хоча б відлякати ворога...
Жадібно вдихаючи запах догораючого хліба, Сабирли робив повільні, затяжні кроки. Він чув легке загрозливе потріскування, і, якби не цей запах горілого хліба, він би повернув назад, хай воно все горить...
Зупинився біля великої печі, від якої йшов густий нестерпний запах і такий же їдкий дим.
Сабирли тихо заскімлив і зрозумів, що печі йому не дістати і хліба теж. Відступив назад, притулився до половинки дверей і дивився — із челюстей печі вилітали яскраві жарини і зникали в купі хмизу, яка загрозливо потріскувала. Дим крутився коло зачиненого вікна і виповзав за двері...
Сабирли повільно повернувся і підтюпцем побіг на вулицю — тут з'явилася якась неусвідомлена небезпека. І не помилився. Бо коли вийшов на вулицю, побачив, як із щілин вікон і прочинених дверей клубочився густий дим з дрібними іскрами, що танули в сутінках.
Над селом густішала темрява.
Пес сів на задні лапи, сперся на передні і почав терпляче чекати. Згодом він затужив — підняв писок до холодних байдужих зірок, від блимання яких поглиблювалась самотність, і завив тонким скорботним голосом. Він був хриплим і слабким, і Сабирли незабаром втомився вити...
У домі старої Аніфе відбулися зміни — замість іскор тепер із димом вискакували язики полум'я, наче оскаженілий на вітрі шматок червоного прапора. Він злодійкувато облизував карниза і загасав. Запах горілого хліба зник.
Сабирли стояв похитуючись. Від нього відбігала довга тінь, Сабирли якось підібрався — скільки ж він був у забутті, за цей час його могли оглушити, проткнути вилами, пристрелити!..
Довгі язики полум'я вибігали з дверей, тягнулися вгору, на дах, до них приєднувались інші, такі ж рвучкі, язики, що вилітали з вікон, і палали єдиним могутнім гарячим смолоскипом...
Пес підійшов до палаючого будинку. Він зроду не бачив такого великого вогнища. Давно його старі кості так не зігрівалися.
Зачаровано дивився на цей первісний вогонь, і навіть голод перестав судомити шлунок. І самотність кудись відійшла. Бо якщо поруч із живою істотою вогонь, то це вже не самотність...
Сабирли підійшов до вогнища ближче, ним заволоділо якесь дивне почуття. У ньому з'явилась бадьорість і сила, навіть жвавість. Було таке відчуття, як і вранці, коли побачив себе у дзеркалі високої скрині, вкраденої бороданем в одному з обезлюділих будинків. Коли провалився дах і його вдарив гарячий порив повітря, Сабирли зовсім не злякався. До нього долетіли іскри. Просто для безпеки пес відійшов убік: бо ж старість —мудрість...
Сабирли збуджено озирнувся, як це роблять вуличні гави: а чи всі бачили, що мені довелось, та й враженням поділитися хочеться!
Погляд собаки зупинився на якомусь нерухомому предметі, перескочив далі, як повз давно знайому і непотрібну річ. Та за мить повернувся назад. Метрів за двадцять від нього стояла непорушна людина!