— Здорово! — кивав, сміючись половиною обличчя, а другим оком чатував на морозний Прагнімаків погляд.
Потерпаючи між вогнем та холодом, я ще мусив не забувати й про Віку, що широко розплющеними очима стежила за довколишнім буянням пристрастей. Час від часу я ніяково всміхався до неї, ніби благав пробачити мені мою слабість: я теж людина і ніщо людське мені не чуже, навіть спортивні пристрасті, хоч я прекрасно розумію — на тверезе око це щонайменше смішно.
— Божевільня...— шепнув я Вікторії у перерві між таймами і вже голосніше, аби почув і Прагнімак, додав: — Що ви хочете, Віко, футбол — це велике сучасне дійство, де людина двадцятого віку вивільнюється від прихованих емоцій.
Нічийний рахунок тримався до останніх хвилин матчу. Уже перед фінальним свистком м’яч ударився у верхню штангу наших воріт, ковзнув униз — і сітка затріпотіла. Це сталося так несподівано, що приголомшений стадіон занімів, важко видихнув сигаретний дим, на верхніх трибунах засвистіли, і всі стали підводитися та мовчки штовхатись до виходу. М’яч ще ліниво котився по зеленому полю, ще суддя призначав штрафний, і виморені футболісти ладнали стінку перед нашими ворітьми, але ми не озиралися, ми знали, що все скінчено. Я знову опинився наодинці з Вікою, нас притисло одне до одного, я зовсім близько бачив її настрашені очі. Під ногами шелестіли, немов листя в осінньому лісі, газети.
— Шкода, що не ми виграли, зараз світився б увесь стадіон, болільники салютують перемозі смолоскипами з газет. Вивільнена енергія мас. Але красиво.— Я помітив поблизу широку директорову спину і продовжував: — Відчуття, передати яке людська мова безсила: емоційне єднання, щось глибоко демократичне, карнавальне,— я на хвилину замислився.— Але навіть тепер, після драматичної поразки, ви відчуваєте згуртованість тисяч особистостей у єдиний болючий нерв? Юрма в жалобі теж прекрасна, вона єдина — і це головне...
Слова були круглі, й самі, без жодних моїх зусиль, викочувалися з горла. Але мій сумовитий оптимізм був нещирий. Я обіцяв Георгію Васильовичу виграш нашої команди і зараз почувався винним. Я майже не стежив за грою, я поклався на щасливий випадок, на долю, я не верховодив боєм — і бій програно.
— Заскочимо в контору,— похмуро буркнув директор, сідаючи до машини.
Важко мовчав Георгій Васильович, мовчали і ми. Ніби вертали з похорону. Мені лишалося тільки німувати, мовчки вдавати, що нічого не сталося.
— Андрію,— біля контори директор порушив тишу,— збігайте по вечірню пошту.
Я узяв валізку і з кошеням за пазухою вийшов з машини. Розколошкавши вахтера, що дрімав біля електричного каміна, наказав (у моєму голосі прорізалися владні нотки) погодувати П’єра і приглянути за ним, залишив валізу та з пакою газет побіг назад. До машини підійшов повільно (не лінькувато, але без похапців, пружним, діловитим кроком). Георгій Васильович узяв газети, щось буркнув під ніс, машина югнула в гирло вулиці.
Я з похололим серцем підвів очі — і ледь не розсміявся од радості: по той бік вулиці на тротуарі стояла Віка...
Глава восьма
Я обережно, вкрадливим переступом, ніби підводив до берега край волока, в якому тріпотіла риба, пішов через вулицю. Віка була без хустки, волосся, зачесане назад, відкривало високе, опуклувате чоло, що гордо царювало над обличчям. Три дні тому я міг би щиро закохатися у цю дівчину, навіть якби вона не була директоровою дочкою. Я опустив очі, вдаючи ніякового школярика, який уперше прийшов на побачення. Мозок мій тим часом гарячково обдумував перші ходи: теорія піддавків зараз не годилася, треба наступати, вовк гострив об корінь дуба пазурі...
— Мені захотілось пройтися, я так мало буваю на свіжому повітрі. Якщо маєте час, проведіть мене.
— Я глибоко вдячний...— У моєму голосі звучала іронія.
Віка глянула на годинник і спроквола пішла у бік центру. Каблучки її вистукували на тихій вечірній вуличці тривожні секунди.
— Дивний ви... Але, може, тому з вами й цікаво: ви не повторюєте інших, ви не стереотипний. Я ненавиджу стереотип. Коли людина ніби з конвейєра, хай у неї навіть манери дипломата і краєчок хустки біліє з нагрудної кишені модно пошитого піджака,— це огидно. Ви — індивідуальність, особистість.
— Не кажіть мені компліментів, я до них не звик,— я холодно засміявся.— Перебільшуєте, Віко. Я не кращий і не складніший од інших. Часом мені здається, що я тільки граюся в складність, а насправді на мені стоїть заводський знак і порядковий номер. Хоч я, повірте, і не хотів би руйнувати ваші ілюзії, їх доводиться цінувать у житті нарівні з реальністю...
— Я не маю ілюзій. У мене — холодний чоловічий розум, мама часом аж лякається.
— Але ви рибка з акваріума, і вам здається, що по той бік скляної стінки у рибах тече гарячіша кров. А кров у всіх однакова, температура її давно відома. Замолоду всі ми дивимося на світ крізь рожеві окуляри, проте з роками їх знімаємо. Діалектика буття, як казав мій покійний товариш Петро Харлан. Краще милуймося чудовим вечором. Скоро задощить, затуманить, а сьогодні зорі, наче яблука-антонівки у нас на Поліссі...
Нижче зір висіли густо-червоні грона вогнів на телевежі, у скверику крізь чіткі гравюрні штрихи безлистих дерев біліли пишні кульбаби ліхтарів; неподалік упав каштан, розчахнувся і задріботів по крутій доріжці.
— Останні каштани падають. Пізня осінь. Як у Басьо, правда? — Віка уперше, відколи ми йшли поруч, глянула на мене.— Біля вас хвилинами стає дуже незатишно. Ви ніби читаєте у душі те, що ховаєш од сторонніх очей. Каштани падають... Ви коли-небудь писали вірші?
— Слава богу, ні.
— І в дитинстві?
— Я завжди був надто лінивий для літературних вправ. Я любив сидіти під стогом і мліти від весняного сонця.
— А я знаєте, коли писала? Коли одне літо гостювала в діда. Батько з матір’ю десь подорожували, а мене підкинули в село. Дід жив над річкою, і я цілісінькі дні вільно бродила в некошених лугах і писала сентиментальні рядки: я дурним телятком заблукала в травах... Ходімте вип’ємо по коктейлю. Десь так, щоб не знімати плаща. Це нічого, що я перша запрошую? Я маю ще з півгодини, обіцяла батькові рано повернутися.