— Прошу мені показати образки!
Добре, я показую їй образки з ілюстрованих часописів. Дитина тішиться.
А потім витягаю помадки і чеколадки, що все мав для неї готові, даю їй і кажу казку. Потім вона мені казку каже, маленьку, дитячу казку...
Забава, як рідко! Часом із годину сиділа в мене, і мати не противилася тому.
Не раз і усміхалася за се до мене, від дитини, мабуть, дізнавалася про все. Усміхалася, як би хотіла дякувати мені. Але я з нею майже ніколи не говорив. "Добрий день! Добрий вечір!" — і вже.
І так через три роки...
* * *
А потім він несподівано до тижня помер.
Я був при хорім — вона мене просила. За лікарем сам бігав, бо не було кого іншого. Ближчої родини не мали; вона була сирота, а він — мужицький син, уже також без родичів.
І при його смерті я був. Тримав її у своїх руках, коли плакала в розпуці і зімліла; успокоював дитину, коли та собі страшенно розплакалася, побачивши невидану подію.
І похороном я зайнявся, відвіз покійника на кладовище, сказав вдові, що як чого буде потребувати, то нехай мені перекаже,— і попрощався...
Два дні переслідував мене її плач у сусіднім мешканні, а третього дня прийшла вона до мене з донечкою подякувати мені.
Подякувати мені за те, що я постарався в порядку виправити її чоловіка в могилу... Було за що подякувати!
* * *
Говорила спершу спокійно, а потім розплакалася. Донечка собі також.
В моїй хаті я не чув ніколи плачу...
І коли я так дивився на ту нещасливу вдову в чорній одежі і на ту дитинку, що її біле волосся так відбивало від чорної сукеночки, мені не стало слів, і я мовчав.
Проклятий жаль! Я не люблю плакати! А завидую не раз тим, що плачуть... Без опіки ті сиротята!
А я собі вигідно жию і ніким не журюся!
Хотів би, боже, як не раз хотів би, а нема ким опікуватися! Одним не вірю, других маю за дармоїдів, у третіх не находжу серця!
— Пані! Якби ви не прогнівалися і прийняли мою поміч, то я радо поміг би вам. Добре? Приймете? Прийміть, прийміть! Я заспокою не вашу потребу, лише свою...
Вона знов заплакала... Чи не образив я її!
Дитину я взяв на коліна і втихомирив цукорками. Образки нові показав — дитина затихла.
І мати успокоїлася. Взяла від мене дитину і згорнула їй волосся з чола.
А мені все снується по голові, як тут подати їй поміч, аби не вважала її милостинею. Знов образиться, не скаже, що не потребує, а не прийме.
Просив я її, аби мене прийняла на харч. Мені й так уже по реставраціях їда не смакує. Вона згодилася. Лікареві заплатив, за похорон деякі рахунки полагодив, дитині щось там справив у подарунку...
Противилася тому, але бідаки мусять годитися із своєю бідою...
І більше нічого, більше нічого!
Я рад, що маю кимсь опікуватися, кимсь ближчим, а не такою невловимою істотою, як нарід. Я народу не покину, але він мені серця не заспокоює!
Я нічого від нікого не хочу! Я самолюб, моє серце потребує кимсь журитися, я рад такій журбі! Цієї журби мені не доставало!..
* * *
А вони, ті варвари, гратулюють мене глумливо! Ідіоти!
Так мене розсердили, що вже й північ минула, а. мене сон не брався.
З парку пішов я у кав'ярню. Прочитав цілу купу часописів і не міг забути тих глумливих слів. А з кав'ярні в альтану.
"Гратулюємо!.." Авжеж, можна мені гратулювати, бо тепер не так часто скучаю, як перше. А коли мені скучно, іду до сусідки і пробалакуємо вільний час. На проході в парку були зо два рази, припадково стріти-лися...
Вчу її до іспита на поштову експедиторку.
Вже тепер так часто не плаче, а то й усміхається часом.
Сей її усміх задумчивий!
Як промінь сонця з-поза хмар...
* * *
Не можу до ладу писати, в голові шумить. Непроспана ніч...
А! От і вона! Як звичайно, рання пташка! Іде просто в альтану!
Ще готова думати, що я тут на неї жду так рано... Ов, немиле положення! Ну — годі!
— Добрий день вам, пані!
— Добрий день! А ви що пишете так ранесенько?.. 1897