Той, що подавав та підносив, клацав-клацав на рахівниці та й наклацав такого, що Натчиного вузлика на одну тільки понюшку. Клявся-божився Данило, що взавтра принесе решту, — не вірять. "Плати, дядьку, зараз, бо міліцію викличемо!" — "Членові партії не вірите!" — згадав Данило червону книжечку. Не вірять, бісові душі. "Лишай документ!" А який документ у Данила? Хіба що та сама книжечка червона. "Осьо візьміть. Тільки глядіть не загубіть, бо голови не зносити ні вам, ні мені!" — "Не загубимо. Принось завтра гроші".
Так і приплуганився додому Данило без червоної книжечки. Проснувся уранці, лап під подушкою — нема! Кинувся до кишень — і кишені порожні. Аж тоді все згадав. І де книжечка, і куди має гроші однести. Він би оце зараз й одніс, біжка побіг би, аби ж були ті гроші прокляті! Хіба в кого позичити?.. Перебрав подумки усіх сусідів та родичів — не позичать. Умиратиме — і копійки не кинуть! В усіх напозичався Данило, всі давно уже й рукою махнули на нього.
Так і не поніс того дня гроші Данило: якось перемелеться. А там ждали-ждали та й однесли червону книжечку в повітком: дивіться, що ваші члени партії витворяють! І довелося Данилові, хоч як жалко було, розлучатися з червоною книжечкою.
Синок його, теж Данило, а тоді ще Данько, так сказав, почувши про татову пригоду із книжечкою:
— Знаєте, мамо, — звертався в основному до матері, — я як виросту, то ніколи не питиму. От.
Іще додав, глевтяком свіжим давлячись:
— Я б їх усіх перерізав!
— Кого, Господи? — жахнулася мати. —Усіх!
— Та кого "усіх"?
— А чого вони краще од нас живуть? Пиріжки пшеничні жеруть із квасолею, — згадав, певно, що їли його однокласники на великій перерві.
І хоч як журила його мати, навіть Богом страхала, про себе вирішив, що все одно переріже. От хай лишень підросте. А Бог — добереться й до Бога. Данько давно вже перестав боятися Всевишнього, відтоді, як молоденька вчителька їм пояснила, що Бога немає, а є тільки вигадка попів та монахів, які сіють опіюм серед народу. Що таке оггіюм, Данько так і не міг уторопати, однак саме слово йому сподобалось дуже і запам'яталося на всеньке життя. Бога немає, і квит! А попи сіють опіюм.
Як бачимо, класово свідомим Данько став замалим не з колиски. І що більше підростав, то дужче утверджувався у святій своїй ненависті до кожного, хто насмілювався жити краще од нього.
Усіх порівняти! Усіх!
* * *
Калоші появилися в селі, коли Данько уже вступив до комсомолу.
Це були перші в Хрестищах калоші: глибокі і блискучі, з червоними рантами, вони лишали чудернацькі сліди, не боячись ні води, ні грязюки. Дітлахи зграєю бігали за щасливим власником химерної взувачки, а баба Вустя Гречиха, вийшовши якось уранці на вулицю, охнула і вхопилась за груди: попід двором на розкислій од дощу дорозі поснувалися небачені досі сліди. Не інакше нечиста сила пройшла — запечатала двір. Того ж дня збігала в церкву, заказала молебень.
Данько теж аж спіткнувся, побачивши вперше калоші.
Стрілися посеред вулиці, навпроти сільради: Данько там уже мав свій закуток як секретар осередку. Закуток весь був обвішаний гаслами, на яких розбитні хлопці й дівчата в міському вбранні закликали сільську молодь до змички, до розгортання класової боротьби на селі, до наступу на релігію та суцільну неграмотність. У тих хлопців та дівчат були дуже рішучі обличчя, вони не стільки закликали, скільки вимагали переходити в наступ, і Данько з дня у день готувався до тієї історичної акції. Тим більше що і зодягнений був не в звичайне вбрання, яке носила парубота села, не в якусь там полотняну сорочку з ганебною вишивкою, а в юнгштурмів-ку, видану нещодавно Данькові в повіті, з накладними кишенями, підперезану блискучою ремінякою, ще й перекинутим через плече уже іншим тонким ремінцем. Юнгштурмівка сиділа на ньому як влита. Данько наче й народився для того, щоб одного дня влізти в революційну цю одежину та одразу ж і рушити в наступ, одне тільки труїло душу Данькову: в повіті йому не дістались черевики з гамашами, їх недодали до комплекту, тож довелося задовольнитись взувачкою власною, латаною та перелатаною. І хоч якії шмарував щоранку Данько, хоч як чорнив сажею, ганебні латки не зникали і скривлені закаблуки не випрямлялись.
Тож можна було уявити, як дивився Данько на нову, небачену ще досі взувачку!
— Де дістав? — похмуро кивнув на калоші.
Парубок (знай наших!) ще й ногу відставив, хизуючись обновою. Відповів через губу:
— Тато купили.
Був він у празниковому, хоч святом, здається, й не пахло. І картуз з дашком полакованим, і сукняний чорний "пінжак", і такі ж чорні штани, заправлені в хромові чоботи, що тонули в блискучих калошах. Заради калош отих, мабуть, і вбрався.
Данько відірвав від калош заздрісний погляд, непривітно блимнув на парубка. І хоч знав його з малих літ (разом і до школи ходили), парубок цей здався йому зараз чужіший чужого.
— Ти той... Гуляй, та не дуже.
— А то що: заборониш?
— І забороню!
— Овва, який строгий! Комсомолією своєю командуй!.. Засупонився в реміняччя — та вже і начальник.
— Ти мого реміння не чіпай! — сказав Данько з погрозою.
— А то що — покусаєш?
Данько аж задихнувся од гніву. А парубок підняв картуза, погойдав над головою:
— Наше вашим із кісточкою! Та не дуже дмися, а то розірве. Та й, оминувши, пішов собі далі. Наче Данька й не було.
"Ну, ладно, зараза така! — пік його поглядом у спину Данько. — Ти мені ще попадешся — і калоші тебе не порадують!"
Парубка звали Василем, а прізвище мав Коваленко. Жив через двір од Данька. Ще не так давно його батько був таким же злиднем, як і тато Даньків, і Василь не вилазив з латаного, та після громадянської йому наділили сім гектарів землі (по числу їдоків), і він уп'явся в ту землю руками й зубами. Недосипали, недоїдали і старе, й мале з великої родини Василевої, днюючи й ночуючи в полі, і вже за два, за три роки заремиґали в дворі круторогі воли, заіржали коні, замекали вівці, захрюкали свині. Все росло і родило в Коваленків, як на опарі, а під час жнив навіть снопи і полукіпки здавалися товщими й вищими, аніж у сусідів. І потроху-потроху коваленківська молодь стала вилазити з дрантя: дівки ясніли на свята такими хустками барвистими, що очі вбирали, а парубота одягала нові картузи і взувала хромові чоботи.