Самостійна дірка

Страница 2 из 12

Вишня Остап

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав "Войну и мир" у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив "Преступление", а "Наказание" сам суд придумав.

— А взагалі,— питає,— Росію визнаєш?

— В етнографічних, — каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

— Визнаю, — говорить, — "самостійну" Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на "ра": Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на "ик": Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: "Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам". А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: "Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило".

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять однудругу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сякутаку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

А розстріляний — куди підеш? Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло. Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у "вишину горнюю", — учепився й він за нею. У небесному відділі кадрів заповнив анкету. Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї,— каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадавтаки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає,— тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.

— Прошу! — каже заврозпред.

Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалосьзатіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рутам'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшанзілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

— Курський? — питає Остап.

— Хто курський?

— Соловейко, — питає,— курський?

Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:

— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячокпампушок! Та…

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:

— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..

— Та це я, — Остап. каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.

— То ж бо й є!

Ходить Остап по раю, роздивляється.

— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.

Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.

Танцюють гопака та метелиці.

Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.

Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.

П'ють оковиту, варенуху та мед.

Їздять тільки на волах. На конях тільки вершникикозаки.

Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.

Національність — тільки українці та українізовані німці.

— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?

— А це друзі,— кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…

— А хто ж за директора у вас?

— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.

— Аа! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.

І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.

Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.

* * *

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?

Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні "Павел (через ять) Міхайловіч Губенков". З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода "клінушком", увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: "Во саду ли, в огороде".

Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.

Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.

…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.

Хай буде йому земля пером!

Самопишучим.

УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА САМОСТІЙНА ДІРКА

По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника.