Марися знову сіла на землю, і думки знов її опанували. Тепер їй згадувалася мати така, яка вона, вмираючи, була: жовта, худа, з погаслими очима... Але дівчина більш не плакала по їй, тільки думала:
"Я скоро побачу її..."
Чого ж це машини нема? Чого вона забарилася?
Ще минуло скількись часу... Сонце вже сіло за гаєм. Останнє проміння позолотило деревам верховіття й погасло, їй — воно навіки погасло!..
Зовсім уже смеркалося. Усе навкруги в сіру темряву загорнулося. Тільки дерева мріють перед очима чорними стовбурами. Вгорі на небі стемна-сіро, ані єдиної зіроньки. Ох, як сумно на землі!.. Хоч би швидше, швидше!..
А ось таки й він — свистить! Вона встала і тихо пішла до колії. Тоді згадала, що їй ще треба помолитися. Повернувшися до схід сонця, стала навколішки і вдарила поклін.
— Господи! Прийми мене! Мамо, до вас іду!
Ще раз припала до землі, потім перехрестилась і пішла до колії. Біля неї зупинилась і глянула в той бік, звідки машина бігла. Ось і вона. Вже зовсім темно і поїзда самого не видко, — тільки два ліхтарі, як два пекельні ока, зяють у темряві.
Марися скинула з себе хустку, ще раз перехрестилася, стала навколішки й прихилилася до рейки. Вона положила до неї шию, а сама зовсім лягла на землю. Ух, як страшно гуде колія і земля труситься!..
А поїзд усе ближчає та ближчає, пекельні очі все ясніше та ясніше пронизують темряву. Чи скоро ж?
Ще хвилина...
Ось уже чути, як бряжчать ланцюги між вагонами, ось уже колеса видко. Пекельні очі зробились великі, палають.
Зараз, зараз!
Господи! Та що ж це вона робить? Це ж смерть! Їй ще хочеться жити. А це — смерть! Геть відціля, а то ось!..
І вона хотіла кинутись назад.
Але щось притисло їй шию до рейки, щось різонуло страшним болем — і годі...
Вона вже нічого не бачить, нічого не чує... Тільки тепла кров з безголового трупа оббризкує колеса поїздові, а той біжить далі, закривавлений...
Марися "пішла до мами"...