З другого кінця долини тягся довгий, подекуди перехрещений розколинами, прохід, ведучи до яру, що підіймався на плоскогір'я, де розташувалась пунійська армія. В цьому проході на прямовисну стіну заздалегідь поспускали драбини, і веліти, захищені покрученими розколинами, встигли схопитися за щаблі й повилазити на гору перше, ніж їх наздогнали. Дехто зсунувся аж на дно яру; довелося витягати їх мотуззям, бо внизу був сипучий пісок і такий крутий схил, що й навкарачках не видряпатись. Мало не слідом за ними надбігли варвари. Та зненацька, неначе з неба впавши, перед ними спустилися щільно припасовані до проходу високі, аж на сто ліктів, грати.
Отже, задум свій суфет здійснив успішно. Ніхто з найманців не знав гір, і ті, що йшли на чолі колони, повели за собою й інших. Звужене донизу, нависле бескеття легко завалилося; а тоді, коли всі варвари бігли далі, Гамількарове військо вдалині зчинило крик, вдаючи, ніби його спіткало якесь лихо. Суфет і справді міг утратити своїх велітів, з яких зосталася лише половина. Та він ладен був пожертвувати в двадцятеро більше, аби тільки досягти свого.
До самого ранку щільними колонами з кінця в кінець штовхалися рівниною найманці. Вони навмання обмацували скелі, шукаючи проходу.
Нарешті розвиднілось; вони побачили довкола себе високу, білу, стрімчасту стіну. І ніякого порятунку, ніякої надії! Обидва природні виходи були закриті ґратами й уламками скель.
Всі мовчки перезирнулись. їм підламувалися ноги, по спині пройшов мороз, обважніли повіки.
Потім вони посхоплювались і кинулися до скель. Але найнижчі уламки, затиснуті вагою інших, стояли непорушно. Варвари силкувалися схопитись за них, щоб якось видряпатись нагору; величезні опуклі брили були неприступні. Бралися розбивати скелі обабіч проходу — поламалося знаряддя. Нарешті розклали багаття з наметового кілля — вогонь не міг спалити гори.
Тоді знову підступили до ґрат; у них були натикані довгі цвяхи, грубезні, мов тички, гострі, неначе дикобразові колючки, і густіші, ніж щетина на щітці. Та варварів палила така лють, що вони кинулись на грати. Переднім цвяхи вп'ялися аж до хребта, ті, що лізли за ними, метнулися через них; і всі повалилися, лишивши на тому страшному суччі шматки тіла й закривавлене волосся.
Помалу оговтавшись, вони оглянули свої харчові запаси. У найманців, що порозгублювали свою поклажу, їжі залишилось ледве на два дні; а в декого не було нічогісінько, бо вони чекали на валку, що її обіцяли надіслати їм південні села.
Проте по долині блукали бики, яких пустили туди карфагенці, щоб заманити варварів. Вони повбивали їх списами і з'їли, а коли шлунки були повні, думки їх прояснилися.
Другого дня вони вирізали всіх мулів, десь близько сорока, очистили від шерсті їхні шкури, зварили тельбухи, розтовкли кістки і вже не впадали в розпуку; туніські загони, напевно, вже повідомлені, ось-ось підійдуть на підмогу.
Та на п'ятий день увечері відчули ще більші муки голоду; вони стали гризти ремінці на мечах, вузенькі губкові смужки, що облямовували зсередини шоломи.
Ці сорок тисяч чоловік збилися на схожій на іподром площині, оточеній з усіх боків урвистими скелями. Дехто залишався перед ґратами або коло підніжжя гори, решта розбрелися по долині. Дужчі трималися окремо, уникаючи зустрічі один з одним, слабодухі тяглися до хоробрих, що не могли, проте, їх порятувати.
Щоб запобігти пошесті, відразу поховали трупи велітів; від могилок не лишилося й сліду.
Охлялі варвари попростягалися на землі. Подекуди між ними походжали ветерани; вони на всі заставки гучно кляли карфагенців, Гамількара і Мато, хоч він і не був винен, що з ними сталося таке лихо; та їм здавалося, що й страждання було б легше, якби його хтось поділив із ними. Згодом вони почали стогнати; дехто нишком плакав, як маленькі діти.
Вони ходили до начальників, благали полегшити їхні муки. Ті нічого не відповідали або з люті, вхопивши каменя, шпурляли їм в обличчя.
Декотрі, виривши в землі яму, ретельно ховали свої вбогі запаси харчів — якусь жменю фініків, трохи борошна — і вночі їли крадькома, сховавши під плащем голову. Хто мав меча, тримав його напоготові, витягши з піхов. Найнедовірливіші стояли, зіпершись спиною об гору.
Вояки звинувачували начальників і погрожували їм. Проте Автаріт не боявся виходити між них. З непохитною впертістю варвара він двадцять разів на день підходив до нагромаджених у проході скель, щоразу сподіваючись, що, може, вони зрушилися; похитуючи своїми вкритими шкурою широкими плечиськами, він нагадував товаришам отого ведмедя, що виліз навесні з лігва подивитися, чи розтанув сніг.
Спендій, оточений греками, ховався в розколині скелі; він так боявся вояків, що сам пустив чутку про свою смерть.
Всі страшенно схудли, шкіра на них узялася синюватими плямами. Увечері дев'ятого дня померло три іберійці.
їхні налякані товариші покинули те місце. З мертвих постягали одежу; їхні голі білі тіла так і лежали на піску проти сонця.
Тоді біля них почали стиха шастати гараманти. Були то люди, звиклі до життя в пустелі, і вони не шанували ніякого бога. Нарешті старший із їхньої ватаги подав знак, і, посхилявшись над трупами, вони ножами повирізували з них смуги м'яса, а тоді поприсідали навпочіпки й узялися їсти. Інші дивилися на них віддалік і кричали з жаху; проте в глибині душі багато хто заздрив їхній сміливості.
Серед ночі декотрі з них підійшли до гарамантів і, приховуючи своє бажання, попросили маленького кусника, тільки так, аби, мовляв, покуштувати. Сміливіші пішли й собі за ними; їх дедалі більшало; а незабаром там уже збилася ціла юрба. Та майже всі, ледве торкнувшись губами до цього холодного м'яса, опускали руки; а дехто навпаки їв ласуючи.
Вони один одному піддавали охоти. Хто спочатку втримувався, тепер ішов поглянути на гарамантів і вже не вертався. М'ясо смажили на жарі, настромлюючи його на вістря мечів; замість солі присипали пилом і сперечалися за смачніший шматок. Коли ж нічого не залишилося від трьох трупів, нишпорили очима по всій рівнині, шукаючи, ким би його ще поживитися.
Та хіба ж не було в них карфагенців, отих двадцяти захоплених в останній сутичці бранців, що на них досі ніхто не звертав уваги? Вони миттю зникли; до того ж це була помста. І тоді,— треба ж було якось жити, та вони вже й смаку добрали в тій їжі, а то б із голоду померли, — порізали вони водоносів, конюхів, усіх найманських служників. Щодня їх убивали. Декотрі, добре поївши, набралися сили і вже не журилися.