Він з'явився туди як рятівник з шістьма тисячами вояків, що несли під плащами борошно, із сорока слонами, навантаженими фуражем і сушеним м'ясом. Люди збилися довкола слонів; стали давати їм назви. Карфагенців
не так тішила та підмога, як саме споглядання цих могутніх, присвячених Ваалові тварин; в цьому була запорука його ласки, свідчення того, що він нарешті прийшов їм на захист і втрутився в війну.
Нар-Гаваса привітали старійшини; потім він піднявся до палацу Саламбо.
Він не бачив її відтоді, як у Гамількаровому наметі, між п'ятьох армій, відчув у своїй руці її маленьку, холодну й тендітну руку; після заручин вона поїхала в Карфаген. Любов, від якої досі відвертали його честолюбні поривання, повернулась до нього знову. Тепер він сподівався здійснити свої права, одружитися з нею, здобути її.
Саламбо не розуміла, як цей молодик міг колись стати її володарем! Хоч вона й молила щодня Таніту про смерть Мато, а проте страхалася лівійця дедалі менше. Вона невиразно відчувала, що в його ненависті до неї було щось майже священне, і воліла бачити в Нар-Гавасі хоч би відблиск тієї несамовитості, що й досі її засліплювала, їй кортіло спізнати Нар-Гаваса краще, та його присутність гнітила її. Вона звеліла переказати, що не може його прийняти. До того ж і Гамількар заборонив своїм слугам пускати до неї нумідійського царя; відкладаючи винагороду до кінця війни, він сподівався тим самим втримати його вірність; і Нар-Гавас, побоюючись суфе-та, пішов геть.
Зате показав він свою пиху перед Радою ста. Скасувавши її розпорядження, зажадав привілеїв для своїх вояків і настановив їх на найважливіші пости; варвари аж очі повитріщали, вгледівши на вежах нумідійців.
Ще більше здивувалися карфагенці, коли прибули старою пунійською триремою чотириста їхніх вояків, полонених ще за сіцілійської війни. Річ у тім, що Гамількар потай відіслав квіритам їхніх матросів із латинських кораблів, захоплених коли ще не відпали були тірські міста; і Рим, відповідаючи йому добром на добро, повернув оце карфагенських бранців. Рим знехтував також пропозиції сардінських найманців і навіть відмовився визнавати за своїх підданців утікських громадян.
Сіракузький правитель Гієрон і собі пішов за тим прикладом. Аби зберегти свої володіння, йому потрібно було тримати рівновагу між двома народами; тому він був зацікавлений у порятунку хананеян і оголосив себе їхнім другом, пославши їм тисячу двісті биків і п'ятдесят три тисячі небелів чистої пшениці.
Були й далекосяжніші причини, що змушували їх помагати Карфагенові: вони розуміли, що якби тільки перемогли найманці, то, від вояка до кухарчука, всі повстали б, і жодна держава, жоден дім не могли б проти них устояти.
Гамількар тим часом підкоряв собі східні землі. Він відкинув галлів, і тепер варвари самі опинилися ніби в облозі.
Тоді він узявся дошкуляти їм несподіваними сутичками. Він то наближався, то знову відходив далі і тим самим мало-помалу відтягнув їх від таборів. Спендій ув'язався за ним; Мато кінець кінцем і собі подався слідом.
Та він дійшов лише до Туніса і замкнувся за його мурами. Така обачність була дуже розважлива, бо незабаром з Хамонської брами вийшов Нар-Гавас із своїм вояцтвом та слонами; його кликав Гамількар. Проте решта варварів блукала по провінціях, ганяючись за суфетом.
У Кліпеї він прийняв до свого війська три тисячі галлів. Крім того, звелів привести з Кіренаїки коней, а з Бруттіуму підвезти зброї, і тоді знову розпочав війну.
Ніколи ще так не горів його бурхливий дух. П'ять місяців водив він за собою варварів. Він мав на прикметі одне місце і силкувався затягти туди вороже військо.
Варвари спершу намагалися оточити його невеличкими загонами; та він раз у раз вислизав. Тоді вони всі з'єдналися. Варвари мали близько сорока тисяч вояків, і вже кілька разів, на превелику їхню радість, карфа-генці відходили перед ними.
Проте їм давалася взнаки Нар-Гавасова кіннота. Часто найпекучішої пори дня, коли вони, дрімаючи під тягарем своєї зброї, тяглися долиною, на обрії здіймалася довга смуга куряви: то навскач мчала кіннота, і з хмари, в якій блищали вогнисті очі, градом сипалися стріли. Нумідійці, одягнені в білі плащі, несамовито кричали, здіймаючи руки і стискаючи коліньми своїх здиблених жеребців, а потім раптом повертали їх і зникали. На невеликій віддалі вони завжди мали на дромадерах запас дротиків і знову нападали, ще страшніші, виючи, як вовки, а тоді шуліками летіли геть. Ті з варварів, що були в крайніх рядах, падали один по одному,— і так воно йшло аж до вечора, коли військо намагалося ввійти в гори.
У горах було небезпечно для слонів, одначе Гамількар рушив саме туди. Він ішов довгим пасмом, що тягнеться від Гермейського мису до верхів'я Загуана. Це був, на думку варварів, спосіб приховати слабкість свого війська. Та повсякчасна непевність, в якій він тримав їх, гнітила найманців ще більше від усякої поразки. Одначе вони не втрачали відваги і йшли за ним далі.
Нарешті одного вечора між Срібною та Олов'яною горами, серед високих скель, перед входом до міжгір'я, вони наздогнали загін велітів; перед ними, напевне, була вся армія, бо чулося тупотіння і звуки сурем; карфагенці зараз же кинулись бігти крізь ущелину. Вона спускалася в долину сокирчастої форми і була оточена високими урвищами. Навздогін за велітами побігли туди й варвари; в глибині міжгір'я, поміж биків, що бігли вскач, безладним стовпищем утікала решта карфагенців. Помітили вдалині чоловіка в червоному плащі,— то був суфет; варвари загаласували, їх поривала ще більша несамовитість і втіха. Дехто, може, з лінощів, а може, з обачності, спинився перед входом до міжгір'я. Але з лісу вилетіла кіннота і списами та шаблями відігнала їх до решти війська; незабаром усі варвари опинилися на дні долини.
Все це величезне стовпище люду, якийсь час поколихавшись, притихло; вони не знаходили виходу.
Ті, що були ближче до входу, кинулись назад. Та вузької щілини, якою вони ввійшли, не стало. Задні, гукаючи, тиснули на передніх; вони вперлися в гору і здаля лаяли товаришів, що не могли потрапити на шлях.
Річ у тім, що карфагенці, які причаїлися вгорі за скелями, тільки-но варвари спустилися в міжгір'я, відразу взялися підважувати балками величезні брили й котили їх у прохід; а що схил був дуже крутий, то уламки скелі, пориваючи за собою й менше каміння, геть завалили вузьку щілину.