Через деякий час почулося ревище моторів. Подаленіло, приглухло.
Окуно Тадасі скочив з коня, погладив його бронзову гриву і, сторожко озираючись, подав ся із саду.
Кьоко чекала його на підземному пероні. Як тільки побачила, що він вийшов із сутінок і змішався з натовпом,— кинулась навстріч, розштовхуючи людей, простягаючи до нього руки.
— Нарешті!.. Я так тривожилась... Сакура моя спить, от я й вийшла...
Окуло провів язиком по своїх пошерхлих губах, з усмішкою спитав:
— Ти хотіла сказати — наша сакура, Кьоко-сан?
— Так, наша, Тадасі-сап... Любий мій, милий...
З вузенького коридора Окуно потрапив до просторого приміщення. Стеля по периметру пвдсввчена лампами денного світла, підлога із сірого пластика, почовгана ступнями роботів. Ні меблів, ні якихось інших речей, звичайно, нема. Порожньо і голо. Прямо перед ним у стіні чорніло два прямокутники входів.
Окуно озирнувся, прислухався.
Десь далеко-далеко щось стугоніло, зливаючись у рівномірний шумовий фон. Якщо напружити слух, то можна розрізнити окремі звуки — клацання, плюскіт, вібрацію. Все це йому знайоме відтоді, як він працював тут інженером внутрішньої служби. Тепер обов'язки по внутрішньому обслуговуванню виконують виключно роботи. Унікум випровадив зі своїх секцій усіх людей — тепер Окуно розуміє чому. Збагатившись людською наукою і навчившись самостійно розвивати знання, Електронний Мозок вирішив стати цілком незалежним, автономним. Страх? Можливо. Звичайно ж, роботи надійніші, ніж люди. Запрограмовані на швидке і бездоганне виконання наказів, позбавлені емоцій і здатності думати,— хіба вони не забезпечать технічного нагляду за численними секціями, контурами і каскадами Мозку?
Ну що ж, інженер Окуно Тадасі зараз теж стане роботом — аби дістатись до життєво важливих центрів Мозку. А тоді...
О, тоді він зуміє нейтралізувати проклятущого Унікума!
Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щиті в залі енергостанції. Кілька ривків — і живлючий струм перестане надходити в жадібні кабелі, трансформатори, провідники й напівпровідники Мозку, зникнуть силові поля... Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, ізоляції, пластика... Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тоді...
Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у два ряди — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови (прийомо-передаточний пристрій), і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Зачищали контакти, ненадійні деталі замінювали.
Покінчивши з профілактикою, роботи у позах готовності поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе і піде виконувати свої обов'язки.
На "зайвого" робота вони уваги не звернули, бо мислити не вміли, а відповідного завдання не одержали.
Пластмасова оболонка була досить важка, сковувала рухи, але з цим можна було миритися. Інженера непокоїла тільки думка, чи розшифрує він сигнали? Чи не вчинить якоїсь помилки? Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: "А ви усвідомили, на що наважуєтесь?" О, так, тепер він усвідомив... Ах, як вчасно Кьоко ввійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум... Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита...
Сигнал продерся до його свідомості потоком електромагнітних імпульсів, розібрати які годі було й думати. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували вбік енергостанції. Метрів через сто тунель поділявся надвоє, ліворуч — до Залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько-близько... Куди ж це вони — хіба не в Зал?! Ну, що ж, це, може, й краще... Інженер звернув у широкий прохід, і в очі йому сяйнула білизна мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам'яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? Де джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!
В якомусь заціпенінні Окуно мацав очима голі стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував... Бач, остерігається. А чого, власне, йому остерігатися? Ух...
Ударив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.
Шогі! Унікум вирішив провести матч у шогі[2] з новою математичною машиною "Піфагор". Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей?
Окуно вирішив скористатися з цієї нагоди. Вислухавши його план, Кьоко спочатку зраділа, а зараз, перед початком матчу, дуже хвилювалася. Металася в своєму тісному боксі туди й назад, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на блідих щоках проступив рум'янець.
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей. Міка, обнявши її за шию, спитала:
— А коли ми підемо в сад?
— Підемо, підемо, вже не довго чекати!
Нарешті спалахнув екран, Кьоко сіла на килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа тиха, не по-дитячому зосереджена.
— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуносан!
До великої зали, біла підлога якої була поділена лініями, заходили "фігури", і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось пройшли "генерали з дорогоцінного каміння" — їхні п'ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця "золоті генерали", далі "срібні генерали", потім "воїни з колісницями",— усе так, як і повинно бути у цій стародавній грі. Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові — різнобічні п'ятикутники, гострим кутом повернуті до ворожого табору.
Кьоко не спускала очей з Окуно. Він, у формі "генерала з дорогоцінного каміння", стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різноколірних кнопок. На екрані добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже. Кьоко дивилась на нього з любов'ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції... Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи...